Заручені
Шрифт:
— Чув я про цього, юнака,— сказав кардинал.— Тільки ж як це хлопець, заплутаний у такі справи, міг бути заручений з такою дівчиною?
— Він був чесний юнак,— відповіла Лючія, ґусто зашарівшись, але твердим голосом.
— Тихий хлопець, навіть аж надто,— додала Аньєзе,— про це можете спитати кого завгодно, навіть самого синьйора курато. Хто знає, до якої плутанини, до яких підступів вони там вдалися? Хіба багато треба, щоб виставити бідного чоловіка лиходієм?
— На жаль, це правда,— зауважив кардинал, — я неодмінно дізнаюсь про нього.— І, спитавши ім'я та прізвище юнака, він занотував усе до записника. Потім додав, що розраховує за кілька днів відвідати їхнє село і що тоді Лючія може приїхати туди без усякого страху, а він тим часом поклопочеться й підшукає таке місце, де б вона могла перебувати в цілковитій безпеці доти, доки все налагодиться на краще.
Далі він звернувся до господарів будинку, і вони відразу
— Звичайно, синьйоре,— відповіла жінка, причому її голос і обличчя висловлювали набагато більше, ніж ота її суха відповідь, викликана ніяковістю.
Зате чоловік, у нестямному захваті від присутності такого визначного відвідувача, палав бажанням показати себе за такої виняткової нагоди і гарячково готував слушну барвисту відповідь. Він морщив лоба, відчайдушно водив очима, стискував губи, до краю напружував свій розум, шукав, копався в пам'яті й раптом відчув, як у нього в голові закружляв цілий рій окремих думок і недомовлених слів,— проте час не чекав, і кардинал знаками вже дав зрозуміти, що розтлумачив, цю мовчанку належним чином. Нарешті бідолаха розтулив рота й бовкнув: «Уявіть собі!» І більше ні на що не спромігся. За це він тільки зневажав себе в ту мить, але й згодом обтяжливий спогад неабияк псував йому задоволення від великої честі, якої його було удостоєно. І щоразу, коли він, згадуючи цю подію, подумки переносився в ту обстановку, йому, як на лихо, лізли до голови найрізноманітніші слова, що, в усякому разі, були кращі за оте безглузде: «Уявіть собі!» Але, як мовиться у старовинному прислів'ї: «Якби ж то той розум спереду, що тепер позаду!»
Кардинал відбув, сказавши: «Хай буде благословення господнє над цим будинком!»
Потім уже, ввечері, він спитав курато, чи не можна якось у пристойний спосіб винагородити цього чоловіка, як видно, небагатого, за виявлену ним таку гостинність, а надто в теперішній час. Курато відповів, що й справді, ні заробітку від ремесла, ні прибутків від дрібних клаптиків землі, які належать йому, в цьому році напевно не вистачить на те, щоб виявляти щедрість іншим; але потім додав, що кравцеві, мовляв, удалося зробити деякі заощадження протягом минулих років, отож він тепер один із найзаможніших в околі і може дозволити собі деякі зайві витрати, що він охоче й робить. Однак немає жодного способу змусити його взяти винагороду від будь-кого.
— А чи є люди,— спитав кардинал,— які неспроможні сплатити йому борги?
— Певна річ, монсиньйоре, є, адже в нас бідняки платять звичайно з решток урожаю, а минулого року жодних решток не було, тож усім бракує навіть найнеобхіднішого.
— Гаразд,— мовив Федеріго,— усі ці борги я беру на себе. А ви, коли ваша ласка, візьміть у нього перелік цих боргів і сплатіть за мій рахунок.
— Вийде чимала сума.
— Тим краще. На жаль, є ще більші злидарі, які не мають боргів, бо ніхто їм у борг не дає.
— Ще б пак! Робиш усе, що можливо, та тільки ж як настачити на всіх у такі часи?
— Нехай він обшиє найбідніших за мій рахунок, а ви заплатіть йому чимдорожче. Щиро кажучи, цього року мені всякий видаток здається крадіжкою, якщо він не йде на хліб, але ж цей випадок — винятковий.
Однак ми не хочемо завершувати розповідь про цей день, не повідавши коротко про те, як закінчив його Безіменний.
Цього разу звістка про його навернення забігла попереду нього в долину; вона хутко поширилася, викликавши всюди подив, тривогу, роздратування, ремство. Першим стрічним браві або служникам (у нього одне й те саме) він зробив знак іти за ним, і отак підряд усім іншим. Вони рушили слідом із незвичайною для них нерішучістю, але із звичним послухом, аж доки він, у супроводі чимдалі більшого почту, прибув урешті до свого замку. Тим, що біля воріт, він також зробив знак приєднатися до решти. Заїхавши до першого дворика, він дістався аж на його середину і там, усе так само верхи, подав свій громовий клич: то був звичайний сигнал, зачувши який, збігались усі його спільники. За одну хвилину люди, розпорошені по всьому замку, з'явилися на поклик і приєдналися до інших; усі вичікувально дивились на свого господаря.
— Ідіть і чекайте мене у великій залі,— сказав він, якийсь час дивлячись після того їм услід зі свого мула. Потім зліз додолу, сам відвів мула до конюшні й пішов туди, де на нього чекали.
При появі Безіменного загальне перешіптування відразу стихло, всі стовпилися на один бік, залишивши вільною для нього значну частину зали. Слухачів було десь чоловік тридцять.
Безіменний підняв руки, наче для того, щоб зберегти цю раптово запалу мовчанку, підніс голову, яка й так вивишалась над головами присутніх, і промовив:
— Слухайте всі, і хай говорить тільки той, кого я спитаю. Сини мої! Шлях, яким
На цьому він скінчив. Глибока тиша панувала довкола. Хоч би які розмаїті й безладні були думки, що роїлися в цих буйних головах, зовні їх нічим не виказувано. Браві звикли сприймати голос свого синьйора як вияв його твердої волі, суперечити якій — марна справа, і цей голос, проголошуючи тепер зміну способу життя, звучав для них усе так само владно. Жодному з них навіть на думку не спало, що коли господар уже навернений, то йому можна заперечувати, як усякій іншій людині. Вони бачили в ньому святого, одного з тих святих, яких малюють із високо піднятою головою і з мечем у руці. Крім страху перед ним, вони відчували (головним чином ті, хто народився в його замку, а такі становили більшість) і свою залежність від нього, як васали; всі вони схилялись перед ним і в його присутності відчували, скажу просто, якусь ніяковість, що її відчувають навіть найгрубіші й найзухваліші люди перед тією людиною, чию перевагу вони визнають. І дарма, що слова, які вони почули з його вуст, були чужі для їхнього слуху, ці слова звучали правдиво й знаходили відгук у їхніх душах; а якщо декому й було не по собі, то через те, що він починав удумуватися в ці слова серйозно. Але й сам Безіменний відчував якийсь незрозумілий страх, який передавався іншим, тому вони, так, хто більше, хто менше, поволі опинилися на певний час під владою цього почуття. Опріч усього цього, ті з них, хто вранці був у долині, перші почули велику новину й на власні очі бачили все, а потім і самі розповідали іншим про радість і тріумфування народу, про любов і глибоку пошану до Безіменного, які заступили колишню ненависть, колишній жах перед ним. Тож у чоловікові, на якого вони звикли дивитися, так би мовити, знизу вгору, вони вбачали тепер якесь диво, ідола юрби; вони бачили його піднесеним над людьми, щоправда, інакше, ніж доти, але все ж так само високо,— як завжди, поза звичайними рамками, як завжди, на чолі.
Отже, вони стояли розгублені, непевні один одного і кожен самого себе. Хто злостився, хто укладав плани, куди б йому податися в пошуках пристановища і служби; хто розмірковував, чи зможе пристосуватися, щоб і собі стати порядною людиною; хто, зачеплений за живе словами Безіменного, відчував бажання наслідувати його приклад; хто, не приймаючи жодного рішення, збирався про всяк випадок обіцяти все, а поки що й далі їсти хліб, запропонований від щирого серця, такий цінний у ті дні, і цим виграти час. А коли Безіменний у кінці своєї розмови знову владно підняв руку на знак того, щоб вони розходилися, усі посунули з зали юрбою, ніби отара овець. Слідом за ними вийшов і він сам, спинився спершу посеред дворика і при слабкому присмерковому світлі дивився, як вони розходяться, прямуючи кожен на своє місце. Потім він зійшов нагору по ліхтар, знов обійшов дворики, коридори, зали, перевірив усі входи і, впевнившись, що все гаразд, подався нарешті спати. Атож, саме спати, бо сон змагав його.
Ніколи ще, за жодних обставин не було в нього стільки заплутаних і водночас невідкладних справ, як зараз, і все ж сон змагав його. Докори сумління, що не дали йому склепити очей минулої ночі, не тільки не вгомонилися, але, навпаки, їхній голос чувся чимраз гучніше, невблаганніше, суворіше,— і все ж сон змагав його. Весь лад, весь спосіб управління, встановлений ним у себе впродовж багатьох років з такими стараннями, з таким своєрідним поєднанням сміливості й впертості, він сам кількома словами поставив під сумнів. Безмежну відданість своїх спільників, їхню готовність піти на все, оцю вірність розбійників, на яку він так давно звик спиратися, він сам і похитнув. У його вчинках запанувала цілковита плутанина, в його замку оселилися збентеження й непевність,— і все ж сон змагав його.