Заручені
Шрифт:
Довелось проїжджати повз церкву, переповнену молільниками, через невелику площу, де також юрмилися парафіяни, свої й чужі, яким не пощастило протовпитись до храму. Незвичайна новина вже встигла поширитися серед люду, і при появі нашої компанії, при появі цього чоловіка, який нещодавно викликав у всіх страх і прокляття, а тепер — радісний подив, у натовпі залунав майже схвальний гомін; народ розступився, і воднораз почалася тиснява — всім хотілося побачити його якнайближче. Проїхали ноші, причеплені між двома мулами, проїхав і Безіменний. Перед широко розчиненими дверима церкви він зняв капелюх і схилив своє таке грізне чоло майже аж до гриви мула під шепіт сотень голосів: «Хай благословить вас господь!» Дон Абондіо також зняв капелюх, уклонився й подумки віддав себе на волю божу, але, зачувши урочистий протяглий спів своїх співбратів, він відчув якийсь жаль, ніжність і таку глибоку печаль, аж через силу втримався від сліз.
Коли вони, видобувшись за околицю, опинились у чистому полі, їдучи далі безлюдними звивистими дорогами, думки дона Абондіо огорнула ще похмуріша пелена. Єдине, на чому він міг
«А воно, либонь, і правильно кажуть, що в святих і розбійників по всьому тілу ніби ртуть розлита,— мало того, що вони самі вічно крутяться, їм би хотілось, коли б це було можливо, примусити танцювати весь рід людський. І треба ж було цим невгамовним вибрати саме мене, який нікого не чіпає, і вплутати в свої справи,— саме мене! А я хочу тільки одного: щоб мені дали жити спокійно! Взяти хоча б цього навіженого негідника дона Родріго! І чого йому бракувало, щоб бути найщасливішою людиною на світі? Якби ж то він мав бодай крапельку здорового глузду... Багатий, молодий, усюди його шанують, поважають. З жиру казиться! Йому, бачте, набридло пробувати в добробуті, тож треба неодмінно створити для себе й для інших усякі клопоти. Жити б йому в розкошах,— так ні, де там! Придумав собі діло — ганятися за жінками,— найдурніше, найбільш розбійниче, найбезумніше діло на цім світі. Він міг би в'їхати до раю на кареті,— але ж ні! На одній нозі лізе просто до сатани в пекло! А цей? — Тут він подивився на Безіменного, неначе запідозривши, що той підслуховує його.— Цей спершу поставив догори ногами весь світ своїми лиходійствами, а тепер ставить усе догори ногами своїм наверненням... якщо тільки це правда... А все окошується на мені! І ото завжди так: коли вже вони народились із такою сверблячкою в тілі, то тільки те й знають, що зчиняють галас. А хіба так важко прожити життя порядною людиною, скажімо, як оце я? Та ні ж бо! Їм треба четвертувати ближнього, різати, чинити лиходійства... горе мені, бідному!.. А після всього — нова затія: каяття! Адже покаятися, коли вже з'явилась така забаганка, можна й у себе вдома, тихенько, без усякої помпи, не турбуючи ближнього свого. А його превелебність ні сіло ні впало відразу розкриває обійми: «Любий друже! Любий друже!» Бере все на віру, що той каже, наче вже бачив, як той творить чудеса. І відразу приймає рішення, поринає в нього цілком, з руками й з ногами: і це мерщій, і те мерщій,— а у нас це зветься просто необачність! І без зайвих слів віддає йому на поталу бідного курато! Це називається розіграти чоловіка в чіт і лишку. Такий святобливий кардинал, як він, мав би пильнувати своїх пастирів, мов око в лобі. Крапелька холоднокровності, крапелька розсудливості, крапелька милосердя — усе це, гадаю я, сумісне й зі святістю. А якщо все це тільки про людське око? Хіба ж можна розгадати всі хитрощі? Тим паче таких людей, як оцей? І подумати тільки, що мені доводиться їхати з ним до його замку! А може, до цього причетний диявол? Бідний я, бідний! Краще про це не думати. І що то за плутанина така з Лючією? Чи немає тут якої домовленості з доном Родріго? Ну й люди! Тоді принаймні справа була б ясна. Тільки ж як це вона потрапила йому в пазурі? Хто його знає! У них там якась таємниця з монсиньйором; а мене ось примушують трястися дорогою в такий спосіб і слова мені не кажуть. Чужі справи мене не обходять, але коли доводиться ризикувати своєю шкурою, то, здається, маєш право й дізнатись про дещо. Якби ж ішлося про те, щоб забрати цю бідолашку, то вже нехай. Хоча, звичайно, він і сам міг би прекрасно привезти її. І знов-таки, якщо він покаявся насправді й зробився такий святий, то навіщо йому я? Оце так содом! Та годі! Бог вирішив, щоб було так,— багато буде клопотів, але потерпимо! Та й за бідну Лючію я дуже радий: вона, либонь, так само відбулася дорогою ціною — самому тільки небу відомо, що вона перетерпіла. Певна річ, мені її шкода, і все ж вона народилася мені на погибель... Зазирнути б у душу цьому синьйорові, довідатися, про що він думає. Хто знає? То він удає з себе святого Антонія в пустині, то перед вами справжній Олоферн [119] . Ох, бідний я, бідний! Ну та гаразд! Небеса повинні допомогти мені, бо ж не своєю примхою вплутався я в усю цю колотнечу».
119
Антоній — самітник, «батько чернецтва» (251—356). Олоферн — лютий воєначальник царя Навуходоносора ( бібл.).
І справді, обличчя Безіменного, так би мовити, перебігали думки, як ото в негоду хмари мчать перед сонячним кружалом і щохвилі сліпуче світло змінюється холодним мороком. Його душа, ще й досі сп'яніла від лагідних слів Федеріго, ніби помолоділа, відродившись для нового життя, і підносилася до думок про милосердя, про прощення й любов, а потім знову летіла в безодню під
Заїхали в долину. Що тут відчув бідний дон Абондіо! Знаменита долина, про яку він наслухався стільки страшних історій, і ось він сам опинився в ній! Знамениті люди, найвідоміші з італійських браві, люди без страху й жалості,— він бачить їх на власні очі, зустрічає їх поодинці або по два, по три на кожному повороті дороги! Вони низько вклоняються синьйорові. Які смагляві обличчя! Які щетинисті вуса! Які страшні очиська! Донові Абондіо здавалося, ніби вони питають: «А чи не зробити весело цьому падре?» Тож у хвилину особливо пригніченого настрою він дійшов до того, що подумав: «Треба було мені повінчати їх! Уже нічого гіршого від того, що тепер, не могло б зі мною статися».
Тим часом валка посувалась уперед кам'янистою стежиною над потоком. По той бік — щільні громаддя суворих, темних, безлюдних скель, по цей — такі жителі, що будь-яка пустеля видасться бажаною: Данте навряд чи почувався гірше серед «Злих ям» [120] .
Ось вони їдуть повз «Страшну ніч». Браві стоять біля дверей і низько вклоняються синьйорові, поглядаючи на його супутника й на ноші. Вони не розуміють, що саме все це значить. Уже ранковий самотній відхід Безіменного був чимось загадковим; не менш загадковим було й повернення. Що то за здобич везе він із собою? І як це він упорався сам? І чому чужі ноші? І чия це ліврея? Браві дивилися, повитріщавши очі, але ніхто не рушав з місця,— такий був наказ, який давав їм поглядом господар.
120
Мається на увазі поема Данте Аліг'єрі (1265—1321) «Божественна комедія», в якій великий італійський поет описує свою уявну подорож у «загробні світи». «Злі ями» — одне а найстрашніших місць Дантового пекла, де карають порушників миру, хабарників та лицемірів.
Почали підійматися. Ось вони вже й нагорі. Браві, що чекали на майданчику та біля воріт, розступилися, даючи дорогу. Безіменний знаком наказував стояти на місці. Підострожив мула й випередив ноші, а погоничеві й донові Абондіо зробив знак їхати слідом. Заїхав до першого дворика, потім — до наступного. Під'їхав до невеликих дверцят, жестом зупинив бравій котрий був підбіг, щоб потримати стремено, й звелів йому:
— Повартуй тут та дивися нікого не впускай.
Скочивши додолу, він нашвидкуруч прив'язав мула до залізної решітки, підійшов до нош і тихо сказав жінці, яка відсунула завісу:
— Підіть і втіште її негайно, поясніть їй чимскоріше, що вона вільна й перебував серед друзів. Бог винагородить вас за це.
Потім він знаком показав погоничеві, щоб той відчинив дверцята, підійшов до дона Абондіо і з проясненим обличчям, якого той досі в нього не бачив і про яке не підозрював, із виразом глибокої радості від усвідомлення того, що врешті й він може робити добру справу, мовив до нього так само тихо:
— Синьйоре курато, я не прошу у вас вибачення за клопіт, завданий вам через мене: ви його терпите ради Того, хто вас щедро винагородить, і ради цієї його бідолашки.— Сказавши це, він однією рукою взявся за вудила, а другою — за стремено, щоб допомогти донові Абондіо злізти. Вираз обличчя Безіменного, його слова й обходження знов повернули життя донові Абондіо. Він дав волю зітханню, яке ось уже цілу годину тримав у грудях, нахилився до Безіменного і, відповівши шанобливим голосом: «Що ви! Я сам... сам!» — ледве не сторчголов скотився із свого мула. Безіменний прив'язав мула, потім, сказавши погоничеві зачекати тут, дістав із кишені ключа, відімкнув двері, зайшов, впустив за собою жінку та курато і, йдучи попереду, попрямував до маленьких сходів... Усі троє почали мовчки сходити нагору.
Розділ двадцять четвертий
Лючія отямилась усього кілька хвилин тому. Якийсь час вона болісно намагалась струснути з себе рештки сну, відокремити каламутні видіння від спогадів та картин дійсності, надто схожих на похмурі видіння пекла. Стара відразу підійшла до неї й удавано лагідним голосом мовила:
— Ну що, поспали? Могли б спати в ліжку,— адже я вам стільки разів казала це звечора.— Не діставши відповіді, вона провадила далі все тим самим роздратовано-благальним тоном: — Та попоїжте ви врешті, будьте розумницею. Яка ж бо ви сердита! Вам треба попоїсти... Та й мені перепаде від нього, коли він повернеться...
— Ні, ні! Я хочу піти геть звідси, хочу піти до матері. Господар обіцяв мені це, він сказав: завтра вранці. Де господар?
— Вийшов. Сказав мені, що скоро повернеться й зробить усе, що ви забажаєте.
— Він так сказав? Так сказав? Гаразд: я хочу до своєї матері, негайно, негайно!
Тут у сусідній кімнаті зачулися кроки, потім хтось постукав у двері. Стара підбігла й спитала:
— Хто там?
— Відчини,— лагідно мовив знайомий голос.
Стара відсунула засув. Безіменний злегка прочинив двері. Наказав старій вийти й впустив досередини дона Абондіо разом з доброю жінкою. Потому зачинив двері, став за ними, а стару відіслав до найдальшої частини замку, куди вже відпровадив і жінку, яка стерегла кімнату.