Заручені
Шрифт:
Коли трапеза скінчилася, кардинал повів гостя до себе. Після бесіди, набагато довшої за першу, Безіменний поїхав до свого замку на тому самому мулі, що й уранці. А Федеріго наказав покликати курато й висловив бажання, щоб той відвів його до будинку, де знайшла притулок Лючія.
— О, не завдавайте собі клопоту, монсиньйоре,— відповів курато,— я негайно пошлю сказати, щоб вони прийшли сюди, і дівчина, і мати, якщо та вже приїхала, а так само господар, одно слово, всі, кого тільки побажає бачити ваша милість.
— Я сам хочу навідати їх, —
— Вашій милості не слід турбуватися, я відразу ж пошлю по них, це займе не більше хвилини,— наполягав нездогадливий курато (між іншим, дуже добрий чоловік), ніяк не розуміючи, що кардинал цими відвідинами хотів водночас виявити честь нещасній невинній дівчині, гостинним господарям, а також йому — парафіяльному священикові. А що кардинал повторив своє побажання, підлеглому нічого не залишалось, як тільки вклонитися й вийти.
Коли обидва з'явилися на вулиці, всі перехожі кинулись до них, і через кілька хвилин звідусіль стали збігатися люди: хто міг, ішов поряд з ними, інші безладно сунули позаду. Курато спробував умовляти народ: «Та відійдіть-бо назад, пропустіть, ну ж бо!» Федеріго сказав: «Облиште їх!» — і йшов уперед, то підносячи руку й благословляючи людей, то опускаючи її, щоб попестити дітлахів, які вертілися під ногами.
Так вони дісталися до будинку й зайшли досередини, а натовп, збившися, залишився зовні. В натовпі був і кравець, який ішов позаду разом з іншими, витріщивши очі й розкривши рота, не розуміючи, куди ж, власне, всі йдуть. Побачивши несподівано для себе — куди саме, він став проштовхуватися вперед. Можете собі уявити, з яким шумом він це робив, знай покрикуючи: «Та дайте ж пройти, кому треба», — і врешті зайшов до будинку.
Аньєзе й Лючія чули з вулиці чимраз більший галас. Поки вони розмірковували, що ж воно там таке, двері розчахнулися, на порозі з'явився вбраний у пурпур кардинал у супроводі місцевого курато.
— Це вона? — запитав він у свого супутника і, діставши ствердний кивок, попрямував до Лючії, що стояла біля матері. Обидві жінки застигли на місці й мовчали, розгублений зніяковілі. Та звук голосу, вигляд, поводження, а надто слова Федеріго, відразу надали їм сміливості.
— Бідолашко моя,— почав кардинал, — бог зволив піддати вас тяжкому випробуванню, та він показав вам, що не відвернув від вас очей своїх, не забув вас. Він дарував вам порятунок і через вас звершив велику справу: явив своє велике милосердя одному і воднораз приніс полегшення й багатьом іншим.
Тут зайшла до кімнати й господиня, яка на галас із вулиці визирнула у віконце і, забачивши, хто заходить до її будинку, бігцем спустилася сходами, нашвидкуруч причепурившись; майже воднораз у других дверях з'явився кравець. Побачивши, що розмова вже почалася, господарі відійшли в куток, де й лишилася стояти в шанобливому чеканні.
Кардинал чемно їм уклонився й розмовляв далі з жінками, чергуючи втішливі слова з запитаннями, намагаючись із відповідей уловити, як краще допомогти тим, хто так багато вистраждав.
—
— Та ви не соромтеся, говоріть усе, що думаєте,— сказав кардинал,— ну ж бо, говоріть!
— Я маю на увазі, що якби наш синьйор курато виконав свій обов'язок, то все вийшло б інакше.
Але коли кардинал почав наполягати, щоб вона висловилась ясніше, Аньєзе опинилася в скрутному становищі: адже їй треба було розповідати історію, де вона зіграла таку роль, признаватися в якій, та ще й такій особі, не дуже хотілося. Проте вона знайшла спосіб вийти зі скрути за допомогою маленької хитрості, а саме: розповіла про домовлене вінчання, про відмову дона Абондіо, не забула згадати, як він посилався на «начальство» (ох і Аньєзе!), перескочила на задум дона Родріго й на те, як після попередження їм пощастило втекти.
— Так,— додала вона наприкінці,— втекти, щоб знову потрапити в пастку. Якби натомість синьйор курато був відверто розповів вам, як стоїть справа, й відразу повінчав бідних моїх молодят, то ми б негайно поїхали геть й сховались у такому місці, що й вітер нічого б не знав. А тепер втрачено стільки часу і вийшло те, що вийшло.
— Синьйор курато відповість мені за це,— сказав кардинал,
— Ні, ні, монсиньйоре,— раптом заговорила Аньєзе.— Я розповіла це не для того. Ви вже його не лайте, бо однаково зробленого не повернути. Та й жодного не вийде пуття, такий уже то чоловік: трапиться щось таке вдруге, все одно вчинить по-своєму.
Але Лючія лишилася невдоволена тим, як мати розповіла всю історію, й докинула від себе:
— Ми теж вчинили погано; мабуть, не було волі божої на те, щоб наша справа скінчилася гаразд.
— І що ж це ви могли вчинити таке погане, люба моя дівчино? — спитав Федеріго.
Дарма що мати крадькома промовисто зиркала на неї, Лючія розповіла про спробу обвінчатися нечесним шляхом у будинку дона Абондіо й скінчила, мовивши:
— Ми вчинили погано, й господь покарав нас за це.
— Прийміть з його рук страждання, які ви перетерпіли, і не занепадайте духом,— відповів Федеріго.— Адже кому радіти й сподіватися, як не тому, хто перетерпів і все-таки ладен звинувачувати себе самого?
Потім він спитав, де перебуває наречений, і, зачувши від Аньєзе (Лючія стояла мовчки, похиливши голову й потупивши очі), що той утік із рідного краю, виявив свій подив та невдоволення; він тут же захотів дізнатися про причину його втечі.
Аньєзе, як уміла, розповіла дещицю того, що знала про Ренцо.