Заручені
Шрифт:
— Правда,— не втримався хлопчик,— і чого це вони всі розревлися, наче ті діти?
— Та помовч бодай трохи... Які вже у нас тут черстві люди! А він дохідливо пояснив нам, що хоч нині й голод, а треба дякувати творцеві й не нарікати: робити, що спроможний, якось крутитися, допомагати одне одному, а головне — не нарікати. Бо нещастя не в стражданні, не в бідності — нещастя в тім, що ми чинимо зло. І де в нього — не просто гарні слова: адже всі ми знаємо, що сам він живе, як бідак, і відриває від рота шматок хліба, аби віддати голодному, хоча міг би більше, ніж хто інший, жити в розкошах. Яке ж бо задоволення — слухати проповідь такого чоловіка; цей не такий, як ото інші: мовляв, робіть те, що я кажу, не робіть того, що я роблю. А далі він пояснив, що навіть простим чоловік, не синьйор, маючи
Тут він урвав свою мову, ніби йому нараз щось спало на думку. Поміркувавши трохи, наклав на блюдо всяких наїдків зі столу, поклав на додачу буханець, поставив блюдо на серветку і, взявши її за чотири кінці, сказав старшенькій дівчинці: «На, тримай». У другу руку він тицьнув їй пляшку вина й докинув:
— Піди до Марії, вдови, віддай їй усе й скажи, що це маленький почастунок для її дітлахів. Гляди мені, поводься чемно, щоб вона, бува, не подумала, що ти тицяєш їй милостиню. А зустрінеш кого дорогою, довго не базікай, та дивись не розбий.
У Лючії на очах виступили сльози, і вона відчула, як її серце повниться підбадьорливою ніжністю: ці слова, як і всі попередні, принесли їй якесь душевне полегшення, чого не могла зробити жодна нарочито виголошена промова. Її душа, захоплена цими описами, цими картинами пишноти, піднесенням релігійних почуттів і чудом, — її душа, перейнявшись запалом оповідача, відірвалася від скорботних міркувань про себе саму і, знову повертаючись до всього того, уже знаходила в собі більше сили для боротьби. Навіть думка про її велику жертву не те щоб утратила свою гіркоту, але водночас приховувала в собі тепер якусь сувору й піднесену радість.
Дещо згодом зайшов місцевий курато й сказав, що кардинал доручив йому довідатися про стан Лючії й повідомити їй, що монсиньйор бажає бачити її сьогодні ж і просить подякувати від його імені кравцеві та його дружині. Зворушені й зніяковілі, чоловік та жінка не знали, що їм сказати у відповідь на таку увагу з боку такої високої персони.
— А хіба ваша мати ще не приїхала? — спитав курато у Лючії.
— Моя мати! — вигукнула та.
І коли курато повідомив, що послав по неї за наказом самого кардинала, Лючія, затуливши очі краєм фартуха, голосно заридала і ще довго не могла заспокоїтися, коли курато пішов. Коли врешті бурхливе хвилювання, пережите після цієї звістки, заступили спокійніші думки, бідолашка згадала, що близьку в цю хвилину втіху знову побачити матір (утіху, якої Лючія не сподівалася ще кілька годин тому, адже про неї вона особливо благала в ті страшні години) вона ніби зараховувала до числа умов даної обітниці. «Дайте мені змогу врятуватися й повернутися до моєї матері»,— мовила дівчина тоді, й оці слова тепер чітко поставали в її пам'яті. Вона твердо як ніколи вирішила дотримати своєї обіцянки і знову, з ще більшою гіркотою, стала дорікати собі за вигук «Бідна я, бідна!», який мимоволі вихопився в неї, дарма, що подумки, першої миті.
І справді, поки про Аньєзе згадували, вона була вже зовсім близько. Не важко собі уявити, що зробилося з бідною жінкою, коли їй переказали несподіване запрошення й коли вона почула звістку — навмисне коротеньку й неясну — про небезпеку, можна сказати, вже минулу, але таку страшну; про жахливий випадок, що його не зумів посланець ні переповісти, ні пояснити як слід, а вона й поготів не знала, з якого боку підійти, щоб у всьому розібратися. Аньєзе рвала на собі коси й без кінця вигукувала: «О господи! О мадонно!», потім, засипавши посланця різними запитаннями, на які той не знаходив відповіді, похапцем усілася на возі і цілу дорогу охала й розпитувала далі, але все намарно. Дорогою вони несподівано зустріли дона Абондіо, який дибав собі потихеньку, щокрок викидаючи вперед свій ціпок. Обоє так і ахнули з несподіванки. Він зупинився, вона теж попросила зупинити воза й злізла; потім вони відійшли вбік, до каштанового гайка, який тягся вздовж дороги. Дон Абондіо розповів їй про все, що знав і що бачив. І тут не все було ясно, та принаймні Аньєзе переконалася, що Лючія в цілковитій безпеці, й з полегкістю зітхнула.
Потому дон Абондіо хотів був завести іншу розмову й дата Аньєзе довгу настанову про те, як їй тримати себе перед
Нарешті віз прибув на місце, спинився біля кравцевого будинку. Лючія квапливо встала, Аньєзе злізла з воза й стрімголов кинулась у будинок, а за хвилину дочка й мати були вже в обіймах одна одної. Кравцева дружина, єдиний свідок цієї зустрічі, намагалася підбадьорити обох, заспокоїти, раділа разом з ними, а потім, не бажаючи бути зайвою, залишила їх удвох, сказавши, що йде наготувати їм постіль, хай вони, мовляв, не турбуються, це їй аж ніяк не заважає, і що в усякому разі вона, як і її чоловік, готові скоріше спати на підлозі, ніж відпустити їх ночувати десь-інде.
І коли минула перша радість і скінчилися обійми та сльози, Аньєзе захотіла дізнатися про Лючіїні пригоди, і та схвильовано почала розповідати їй про все. Але, як уже відомо читачеві, ніхто не знав цієї історії в усіх подробицях, та й для самої Лючії дещо залишалося темним і загадковим, а надто той фатальний збіг, через який страшна карета опинилася на дорозі саме тоді, коли Лючія проходила мимо в нагальній справі. І мати, й дочка висловлювали щодо цього сотні здогадів, проте не тільки не давали правильної відповіді, але навіть звіддалік не наближались до неї.
Що ж стосується головного заводія підступів, то тут обидві сходились на тому, що ним був дон Родріго.
— От чорна душа! Пекельний виплодок! — вигукувала Аньєзе.— Але хай начувається: видзвонить і йому годину! Господь віддячить і йому по заслугах, тоді й він знатиме...
— Ні, ні! Не треба, мамо! — урвала її Лючія.— Не накликайте на нього страждань, не накликайте ні на кого! Якби ви тільки знали, що таке страждати! Якби ви тільки відчули! Ні, ні, нумо краще молитися за нього богові й мадонні, нехай бог торкнеться його серця, як торкнувся серця цього бідного синьйора, який був іще гірший від нього, а тепер став святий.
Жах, що охоплював Лючію при спогадах про свої недавні й тяжкі переживання, не раз змушував її уривати свою розповідь; не раз казала вона, що їй бракує духу говорити, і крізь гіркі сльози, через силу дівчина починала розповідати далі. Та коли вона в розповіді дійшла до певного місця, а саме — своєї обітниці, її спинило вже інше почуття, і вона затнулася. Від страху, що мати назве її необережною й необачною, і що, як і тоді, коли було діло а вінчанням, по-своєму, надто вільно тлумачитиме це питання й примусить Лючію проти волі вважати її думку справедливою, або ще, чого доброго, розбовкає комусь усе під секретом, просто бажаючи вивідати що-небудь і порадитися, й в отакий спосіб розголосить усе,— від цього страху Лючіїне обличчя густо почервоніло; зрештою, й якийсь сором перед матір'ю, якесь нез'ясовне небажання зачіпати це питання — всі ці причини разом узяті змусили її приховати цю важливу обставину. Вона вирішила насамперед довіритися падре Крістофоро. Та як їй стало прикро, коли, спитавши, де він, вона почула, що його вже тут немає, що його послано кудись дуже далеко, в такі краї, які невідь як і називаються!
— А Ренцо? — мовила Аньєзе.
— Адже він у безпеці, чи не тай? — з тривогою спитала Лючія.
— Очевидно, якщо скрізь так говорять. Усі впевнені, що він знайшов притулок у бергамців. Але де саме — ніхто не знає. Сам він досі жодної звістки про себе не подав. Мабуть, не знайшов іще способу.
— Ой, якщо він у безпеці, то слава богу! — сказала Лючія й постаралася змінити тему розмови, однак цьому завадила несподівана поява кардинала...
Повернувшись із церкви, де ми його залишили, й дізнавшися від Безіменного про прибуття Лючії, цілої й неушкодженої, Федеріго повів синьйора до столу, всадовив поряд, по праву руч, посеред цілого сонму священиків, які з жадібною цікавістю розглядали цього чоловіка, тепер такого лагідного, але зовсім не безсилого, такого покірного, але не приниженого, й порівнювали його з тим уявленням, що вже давно склалось у всіх про його особу.