Заручені

Мандзони Алессандро

— Тепер всі ухитряються приготувати бодай що-не-будь,— докинула вона,— крім останніх жебраків, яким ледве вдається мати хліб із вики та поленту з кукурудзи. Проте нині всі сподіваються увірвати що-небудь з такого щедрого синьйора. Ми з чоловіком, хвалити бога, не в такому становищі: з його ремеслом та з тим, що дає нам земля, ми якось зводимо кінці з кінцями. Призволяйтесь на здоров'я, не соромтеся, скоро й каплун довариться, тоді ви під'їсте добряче!

Мовивши це, вона знов заходилася готувати обід та наводити порядок на столі.

Тим часом, щойно відчувши, що сила вертається до неї й на душі робиться спокійніше, Лючія почала чепуритися як за звичкою, а так само з властивим її почуттям охайності

та скромності. Вона розчесала й чимтугіше заплела збиті й розкуйовджені коси, поправила хустку круг шиї й на грудях. І тут її пальці торкнулися чоток, що їх вона минулої ночі надягла на себе. Вона глянула на них, і в серці на мить спалахнула тривога: спогад про дану обітницю, до цієї хвилини притлумлений і заглушений стількома переживаннями, відразу дуже яскраво й чітко постав у свідомості. І тоді вся її душевна сила, тільки-но вернувшися до неї, знов покинула нещасливицю, і якби її душа не була пройнята чистотою молодого життя, покірністю й вірою, то жах, охопивши Лючію в цю хвилину, міг би перейти у відчай. Після вихору думок, які годі описати жодними словами, перше, що прийшло їй до голови, було: «Нещасна, що я наробила!»

Тільки-но вона подумала про це, як її знов охопив жах. Дівчина пригадала обставини, за яких дала обітницю, оту свою нестерпну тугу, повний брак надії на порятунок, весь запал своєї молитви, всю глибину почуття, з яким вона проказувала обітницю. І ось тепер, коли її звільнено, Лючії здалося блюзнірською невдячністю розкаятися в даній обіцянці, зрадою бога та мадонни. Їй здавалося, що таке віроломство накликало б на неї нові й ще страшніші нещастя, коли неможливо буде покладати надію навіть на молитву. І вона поквапилась відректися від свого миттєвого каяття.

З побожністю взяла вона чотки з шиї і, тримаючи їх тремтячою рукою, підтвердила, відновила свою обітницю, воднораз проказуючи скорботні благання, щоб господь дав їй силу дотримати її й оберіг від думок та справ, котрі якщо й не зможуть спонукати до вагань, то все ж надто бентежитимуть душу. Ренцо далеко, і немає жодної надії на його повернення, і ця далечину, яка досі була для неї така прикра, видалася їй нині перстом провидіння, що скерував обидві ці події до однією й тієї самої мети: Лючія намагалася знайти в зникненні Ренцо якесь виправдання своїй обітниці. А відразу після цього їй почало здаватися, що провидіння для завершення свого почину знайде спосіб зробити так, щоб і Ренцо так само примирився з долею і більше не думав про неї. Але ця думка вмить потрясла їй душу. Бідна Лючія, відчуваючи, що її серце готове покаятись у прийнятому рішенні, знову вдалася до молитви, до боротьби зі своїми сумнівами, до боротьби, з якої вона вийшла, коли можна так висловитися, мов той стомлений і вкритий ранами переможець, що тріумфує над поваленим, але не вбитим ворогом.

Аж ураз зачувся тупіт ніг і веселі голоси. То поверталась із церкви додому невелика родина господині. Підстрибуючи, забігли до кімнати дві дівчинки та хлопчик. Вони на мить спинилися, з цікавістю поглядаючи на Лючію, потім кинулись до матері, обступили її з усіх боків. Хто питав ім'я незнайомої гості, та як, та що, та чому, хто квапився розповісти про бачені дивовижі, а добра жінка лише відповідала: «Та тихіше ви, тихіше!»

Слідом за дітьми спокійнішим кроком, з виразом щирої турботи на обличчі, зайшов господар будинку. Ми ще не сказали про те, що він був кравець — один на все село й на весь окіл, освічений чоловік, який не раз перечитав «Легенди про святих», «Гверіно-раба» та «Королевичів французьких» [121] . У довколишніх місцях він вважався людиною здібною і вченою. Проте він скромно відхиляв усякі похвали, казав тільки, що помилився щодо свого покликання і що, мабуть, якби він пішов учитися замість

багатьох інших, то!.. До того ж це був добряга, яких мало. Коли курато просив при ньому його дружину погодитися поїхати з почуття милосердя, то він не тільки схвалив це, але й навіть ладен був умовляти її. А тепер, коли відправа з усією її пишнотою, оте величезне скупчення народу, а надто кардиналова проповідь, як ото кажуть, розворушили в ньому всі добрі почуття, він повертався додому з нетерплячим очікуванням, бажаючи щонайшвидше дізнатися, як же обернулася справа, та побачити врятовану бідолашку.

121

Книжки, що їх читав кравець, обмежувались старовинними творами, популярними в певних колах народу, для яких була недоступна сучасна культура.

— А ось і ми,— сказала йому, коли він зайшов досередини, жінка, вказуючи на дівчину. Лючія зашарілася, підвелась і почала белькотіти якесь вибачення. Але він, підступивши до неї, урвав її радісним привітанням:

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ви — боже благословення в нашому домі. Як я радий бачити вас тут! Я й був певен того, що ви дістанетесь до безпечної гавані, бо я не знаю ще жодного випадку, коли господь, почавши творити чудо, не довів би його до щасливого кінця; у всякому разі, я радий бачити вас тут. Бідна ви дівчина! І все ж велике діло — пережити чудо.

Хай ніхто не подумає, що лише він один називав так цю подію, бо читав «Легенди про святих»: поки в усьому селі, та й по всьому околі, жив спогад про цей випадок, тільки так його й називали. Та й, щиро кажучи, згадуючи всі труднощі, які супроводили цю подію, інше слово годі й знайти.

Підійшовши непомітно до дружини, яка знімала з ланцюга казанок, він пошепки спитав її:

— Ну то як, усе скінчилося гаразд?

— Пречудово... я тобі потім усе розповім.

— Атож, атож, на дозвіллі!

Швидко приготувавши обід, господиня взяла Лючію за руку, посадовила за стіл і, відрізавши крильце каплуна, поклала перед нею. А сама з чоловіком також усілися й навперебій почали припрохувати свою стомлену й зніяковілу гостю до страви. Проковтнувши перший шматок, кравець почав палко розповідати про свої враження, а його знай уривали дітлахи, які наминали каплуна, сидячи круг столу. Вони справді набачились за цей день надто багато цікавих речей, тож ніяк не могли довго вдовольнитися роллю простих слухачів. Батько описував урочисту церемонію, потім завів мову про чудесне навернення. Та найбільше враження справила на нього кардиналова проповідь, і він знай повертався до неї.

— Такий поважний синьйор, — говорив він, — а стоїть перед вівтарем, мов звичайнісінький курато.

— А яка в нього золота штука на голові...— докинула одна дівчинка.

— Та помовч трохи! Отож кажу, подумати лишень, такий поважний синьйор, такий учений чоловік; він, кажуть, попрочитував усі книжки, що в на світі,— чого не зробив ніхто інший навіть у Мілані. Та ось — і треба ж! — він уміє так розповісти про все, що всі розуміють...

— Я теж зрозуміла,— докинула друга маленька базіка.

— Та помовч ти! Що воно! Що ж ти хоч зрозуміла?

— Я зрозуміла, що він пояснював євангеліє замість синьйора курато.

— То й помовч! Я не кажу вже про тих, хто дещо тямить,— ті, звісно, неодмінно зрозуміють. Та навіть найтупоголовіші люди, останні невігласи, і ті стежили за смислом його проповіді. Підіть-но тепер і спитайте їх, чи зуміють вони повторити те, що він сказав... Де там! Жодного слова з них не витягнете, зате смисл запав їм у душу. Він навіть імені синьйора не назвав, але всі зрозуміли, кого він мав на увазі. Та й, зрештою, досить було подивитися, як йому підступали до очей сльози. І тут весь народ — теж у плач...