Збігло літо
Шрифт:
— Бідна Мері! — повторила вона, відчуваючи відразу до себе. А тоді: — К бісу все! Пропади все пропадом! — І, набравши повну пригорщу опалого листя, змішаного з землею, стала натирати ним собі обличчя й голову. Кілька грудочок землі потрапили до рота, і це спинило її. Мері сіла, виплюнула землю і, скорчивши міну, голосно сказала: — От якби… якби скоїти щось по-справжньому погане.
2. Лови злодія!
Мері кинулася тікати. Вона вибігла із саду, промчала головною вулицею міста, спустилася на набережну й подалася до пристані. В голові у неї стугоніло, а від холодного повітря ломило зуби й, немов ножем, шпигало в горлі.
Дув холодний вітер. Вранішнє сонце сховалось
Порожньо було не лише на пляжі. Більшість кав’ярень на набережній позабивали дошками, атракціони закрили. Цього літа відпочивальників було мало, через те що берег забруднився мазутом; біля моря можна було побачити переважно старих людей, пенсіонери, закутавшись у шарфи й пальта, сиділи на набережній і вдивлялися у морську далечінь, немов чекали чогось.
Пробігаючи пляжем, Мері засунула до рота два пальці й пронизливо свиснула, але ніхто із присутніх тут не підстрибнув від несподіванки, ніхто навіть і не глянув на неї. Лише кілька чайок з криками зірвалися з місця.
Мері зсутулилася й перейшла на крок. Біля самої пристані стояла ятка, де продавали солодощі, морозиво й пухнасту цукрову вату на паличках. Біля ятки красувалося величезне опудало ведмедя. Якщо опустити шестипенсовик у підвішену в нього на шиї коробку, то можна сісти на нього верхи й сфотографуватися. Досі цей ведмідь здавався Мері грізним, майже живим з його вишкіреною червоною пащекою і гострими жовтими зубами, але сьогодні, коли тут нікого не було, він стояв якийсь жалюгідний, був поїдений міллю — і справді, у боці в нього зяяла велика діра, з якої проглядала набивка. Мері засунула туди палець й виколупала жмуток вати, але тут із ятки висунув голову продавець і накричав на неї.
Мері показала йому язика і зістрибнула з набережної на пляж, опинившись біля невеличкого молу. По той бік молу білів клаптик піску, на якому гралися двоє малюків. Вони будували замок, прикрашаючи його морськими водоростями й шматочками загуслої смоли. Мері залізла на мол, лягла на його зелену, слизисту поверхню і задивилася на них. Коли дітлахи помітили її, вона скорчила їм міну. Мері вміла робити страшні гримаси, і ця була найстрашніша з усіх: відтягнувши кутички рота догори, а кутички очей донизу з допомогою великих і вказівних пальців, вона водночас натисла мізинцями на кінчик носа з такою силою, що стало видно тільки дірки від ніздрів. Вона знала, що коли іще закотить очі, то буде жахливе видовище і діти перелякаються. І справді, малюки враз зайшлися сльозами і, спотикаючись, з вереском кинулися до своєї матері, яка саме задрімала в шезлонзі. Ледь розплющивши одне око, вона сказала:
— А тепер що сталося?
Задоволена таким успіхом, Мері злізла з молу й побігла пляжем повз пірс до пляжних кабін. Але ніде більше дітей не було, лише біля однієї з кабінок сиділа якась жінка в старезній шубі — лисих латок більше ніж хутра, — з білим, мов папір, зморшкуватим обличчям. Та коли Мері і їй скорчила міну божевільної, та схопилася на рівні ноги з дивовижною спритністю, потрясла згорнутою в трубку газетою і крикнула:
— Ану геть звідси негайно, капосна пустунко!
«Ану геть звідси негайно, ану геть звідси негайно!» — співучим голосом передражнювала Мері обурену стару жінку, розмахуючи руками, але в глибині душі вона відчула себе ображеною. «Пустунка» — це дитяче слово.
Пустунами називають тільки малюків. Вона скорчила ще одну гримасу — ніби її нудить, — але зробила це без душі чим викликала в старої лише зневагу. Стара сіла, закрила свої худі коліна полами облізлої шуби й заплющила очі.
Мері дивилася на неї. Іноді людей дратує, коли вони, розплющивши очі, помічають, що хтось на них дивиться, але стара леді залишалася незворушною — може, й справді заснула чи вмерла? —
Від звичайних пустощів немає користі. А втім, Мері не дуже розуміла, що в даному разі означають слова «немає користі»; їй просто хотілося скоїти щось по-справжньому погане, аби дідусь — та й усі решта — зрозуміли, яка вона погана. Їй здавалося, що в такий спосіб вона підніме собі настрій.
Але що б іще таке утнути? Вона оглянула безлюдну набережну і довгий ряд зачинених кабін. Дідусь також орендував одну з таких кабін, щоб у ній перевдягатися після купання, а купався він щодня, коли було тепло. Тітка Еліс вважала, що він надто старий для морських купань — дідусеві було вже близько вісімдесяти років, — і завжди нагадувала йому про це. Мовляв, у нього може серце не витримати, або він утопиться, або застудиться. Тітка Еліс не могла оберегти дідуся ні від серцевого нападу, ні від утоплення, бо так і не навчилася плавати, зате вона успішно оберігала його від простуди, супроводжуючи його до кабіни, де варила для нього на плитці какао. Дідусь ненавидів какао, але тітка Еліс стояла над ним, усім своїм виглядом наказуючи: «Роби, що я тобі кажу, а то…» І дідусь здавався.
Мері іноді думала, що старим живеться не легше, ніж дітям. За них також інші вирішують, що для них корисне, а що ні, змушують їх одягати жилети і пити какао.
Мері почала мудрувати над тим, як би накапостити тітці Еліс. Ключ від їхньої кабіни був схований під сходинкою і прикручений дротиком. Можна забратися всередину і влаштувати там непоганий розгардіяш — висипати цукор на підлогу, підсипати піску в какао…
На якусь мить ця ідея здалася їй привабливою, але потім Мері знову почала позіхати. Не те! Ліньки навіть затівати всю оту мороку. Крім того, тітка Еліс була короткозора, вона могла не помітити піску в какао й напоїти дідуся тією сумішшю. А коли дідусь і здогадається, чиїх рук та справа, то тільки скаже: «Бідна Мері, це не її вина. Вона просто розстроєна, і за це її винуватити не можна». (Оскільки Мері завжди підслуховувала біля дверей і чула, що люди завжди знаходять виправдання її вчинкам, то була певна, що дідусь скаже саме так.)
Мері знов позіхнула, та так, що аж щелепа хруснула. Ні, коли вже робити щось по-справжньому погане, то треба скоїти якийсь злочин, наприклад, пограбувати банк або когось убити!
Вона рушила назад, до пристані, перестрибуючи через кам’яні плити, якими була викладена набережна, а щоб було важче це робити, скосила очі до перенісся. «Цікаво, скільки можна тримати очі скошеними», — подумала вона й так зосередилася на цьому, що жінка, яка саме проходила повз неї, поквапливо відвела від неї погляд і сказала до свого чоловіка:
— Яка жахлива трагедія! Така славна дівчинка, а…
Коли Мері дісталася пірса, у неї від перенапруги розболілися очі та ще й захотілося їсти. Знайшовши в кишені монету, вона пішла до ятки, щоб купити цукрову вату на паличці. Цікаво, чи згадає продавець, що вона виколупала з ведмедя жмуток набивки? Та він і не глянув на неї. Продавець дивився поверх її голови, обслуговуючи чоловіка, який попросив пачку сигарет, хоча Мері стояла попереду нього.
Мері зненавиділа за це продавця. Коли він, нарешті, звернув на неї увагу і, подавши їй цукрову вату, повернувся до каси по здачу, Мері схопила з прилавка дві плитки шоколаду й засунула собі до кишені. Беручи здачу, вона подарувала продавцеві таку сліпучу усмішку й так чемно подякувала, що той аж здивувався. Він усміхнувся у відповідь і висловив жаль з приводу того, що після такого погожого ранку зірвався холодний вітер.