Збігло літо
Шрифт:
«Схоже, що вони зазнали корабельної аварії», — подумала вона.
Хлопчик сів на землю. Здавалося, він узуває свої черевики. Один з чоловіків рвучко поставив його на ноги, і хлопчик, відступивши крок назад, прикрив обличчя ліктем.
Чоловіки раптом кинулися бігти пляжем якраз у тому напрямку, де стояла Мері. Щоб не потрапити їм на очі, Мері сховалася в проході між дідусевою і сусідською кабінками.
Вони промчали так близько, що вона чула їхнє дихання, бачила, як спотикаються їхні босі ноги. Після того, як вони зникли з її очей, Мері ще почекала з хвилю, а тоді виглянула
— Ой!
Цієї миті хлопчик уже майже порівнявся з нею. Почувщи її «Ой», він також зойкнув, і, коли повернув до неї голову, його обличчя було перекошене таким жахом, що вона сама перелякалася й зіщулилася. Раптом він упав, ударившись головою об сходинку, й задригав руками та ногами, немов павук.
І завмер.
Мері затамувала подих. Якусь хвилю вона ще постояла, тоді вийшла зі своєї схованки між кабінками і роззирнулася. Чоловіки зникли. Тільки чайки — єдині тут живі істоти — сиділи на воді, немов іграшкові.
Мері глянула на хлопчика. Він лежав долілиць, і з-під нього стирчав дідусів ціпок. Вона поставила ціпок біля сходів, і хлопець, видно, спіткнувся об нього. Мері обережно потягла ціпок до себе, але не витягла. Вона боялася зробити хлопцеві боляче.
— Вставай, ти ж не вдарився, — тихенько попросила Мері й, не дочекавшись відповіді, зрозуміла, що він її не чує. — Будь ласка… — схлипнула вона, та тільки чайка, перевернувшись у повітрі через голову, відповіла їй протяжливим, журливим криком.
Мері побігла вздовж кабінок вискочила на набережну. Поблизу людей не було, лише кілька чоловік виднілися далеко, аж біля пірсу. Наступними сходами вона знову спустилася вниз і тут побачила жінку, що сиділа в шезлонзі, сховавшись від сторонніх очей за високим хвилерізом. Мері кинулася до неї, але одразу зупинилася: вона впізнала стару жінку, яка відпочивала із заплющеними очима, загорнувшись у поношену хутряну шубу. То була та сама жінка, якій вона строїла міни сьогодні вранці.
Ні, будити її й просити в неї допомоги вона не зможе.
Тихо схлипуючи, Мері пішла назад до кабінки. Хлопець лежав нерухомо. Легенький вітерець ніжно перебирав його м’яке, темне волосся. Руки, мов неживі, лежали на ріні, тонкі пальці скорчилися, одна нога була якось незграбно відкинута, а голова притулена до нижньої сходинки.
Мері опустилася біля нього навколішки. Вона подумала, що слід було б повернути його обличчям догори, йому буде так зручніше, але боялася доторкнутися до нього.
«А що, коли він помер? — промайнула думка. А за нею ще одна: Якщо помер, виходить, я його вбивця».
Обхопивши голову руками, вона опустилася на рінь і • затрусилася в риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, — якщо, звісно, її запитають, — що вона гралася зовсім в іншому
Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.
Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .
Мері пустилася бігти, та за кілька ярдів до поліцейського уповільнила крок, із жахом згадавши про вкрадені шоколадки. А раптом той продавець із ятки помітив нестачу й повідомив про це поліцейського? Може, поліцейський якраз і шукає дівчинку з брудним обличчям і довгим чорним волоссям. Забувши, що перед обідом вона вмилася, Мері дістала носову хустинку і, поплювавши на неї, витерла рот. Потім повагалася якусь хвилю, ковтнула від хвилювання слину, підішла до поліцейського ближче й завмерла.
Натовп за ним порідів, і вона побачила в центрі двох чоловіків, які були тоді в човні разом із хлопчиком. Другий поліцейський про щось розмовляв з ними, а третій тримав їх за руки трохи вище ліктів, що було безглуздо, на думку Мері, бо жоден з них не збирався тікати. Вони здавалися такими засмученими й стурбованими, такими недоречними тут на пляжі в своїх темних костюмах з обшарпаними валізками в руках, що хтось біля Мері сказав: «Бідолашні…» Вона підвела очі на тих, хто стояв поряд, але жоден з них, здавалося, не жалів їх. Всі стояли й дивилися, дивилися з надією в очах, ніби ось-ось мало статися щось надзвичайне.
Одначе так нічого й не сталося. На узбіччі стояла поліційна машина, і, поки Мері пробиралася крізь натовп, ті двоє і один поліцейський сіли в машину й поїхали.
«Цікаво, що вони накоїли? — подумала Мері. — Вони прибули морем, отже могли бути контрабандистами, таємно провозили золоті годинники або діаманти. Або й грабіжниками. Може, той човен, на якому вони припливли, прибуде за ними з наступним припливом, щоб забрати їх та награбоване ними добро туди, де їх не знайде поліція. Якщо вони грабіжники, то зрозуміло, чому вони прихопили із собою хлопця». Вона згадала Олівера Твіста, якого Вілл Сайкс брав із собою, коли йшов грабувати, бо тільки малий хлопчик міг пролізти у вікно й відчинити двері зсередини.
Якщо хлопчик з човна також грабіжник, то немає сенсу просити допомоги в поліцейського. Та й у будь-кого з дорослих…
Мері раптом здалось, що всі дивляться на неї. Вона впірнула в натовп і вперлася прямо в живіт високої, огрядної леді у квітчастій сукні.
— Обережніше не можна?! — кинув докір чоловік цієї леді.
Мері вже хотіла вибачитися, коли раптом помітила за їхніми спинами, по той бік вулиці, Саймона. Він, видно, стояв там давно і, як і всі, спостерігав за тим, що відбувалося, а тепер збирався йти звідси.