Збігло літо

Боден Ніна

— А чому вона тебе не любить?

Мері тихо зітхнула. Вона любила вигадувати про себе всілякі небилиці, але їй потрібен був час, щоб обдумати їх як належить, перш ніж донести до людей. Однак Саймон не давав їй на це часу. «Він такий, як І його сестри, — подумала вона, — суне свого носа куди не слід».

Мері мотнула головою:

— Багато знатимеш — швидко постарієш!

Саймон знову почервонів — червонів він напрочуд легко, як сором’язлива дівчинка, подумала Мері, — але відповів спокійно:

— Не хочеш сказати, то й не треба.

І пішов собі геть. Мері дивилася йому вслід і раптом

відчула себе зовсім самотньою. Саймон противний хлопець, любить совати носа в чужі справи, але він перший з її ровесників, з яким їй довелося побалакати за останній місяць. Ні дідусь, ні тітка Еліс нікого не знали з місцевих хлопчаків. У дідуся всі приятелі були такі самі старі, як і він, а тітка Еліс через свою сором’язливість ні з ким не знайомилася. Із сусідами вона розмовляла тільки в разі необхідності, а коли йшла вулицею, то здебільшого вдавала, що нікого не помічає.

Мері нарешті опанувала себе й крикнула вслід Саймону:

— Пробач мені!

Він зупинився й озирнувся. Обличчя в нього було ненепроникне.

— Я не хотіла тебе образити. Просто річ у тім… — у чім? Вона нічого не могла придумати, та за мить слова самі зринули з уст: — Просто мені й справді не хочеться про це говорити.

— Гаразд. — Саймон промовив це слово якимось відчуженим тоном, ніби він усе ще ображався, однак усміхнувся — Усе це вийшло у нас якось недоладно. Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Мері.

— А я — Саймон Трампет. — Він помовчав якусь мить. — Послухай… Я хочу сказати… Ну, якщо ти… — Він знову замовк, тоді нахилився над сумкою, підняв її, перехнябившись під її вагою, і сказав, немов разом із сумкою він підібрав із землі сміливість: — Я хочу сказати, коли ти знову захочеш їсти, то приходь до нас. Ми живемо в «Харбор-в’ю», це одразу за пірсом.

Він не став чекати на відповідь, а вибіг сходами нагору, де до нього приєдналися Поллі і Аннабел. Одна взяла його за вільну руку, друга вчепилася за сумку.

Вони майже одразу зникли з її очей, але Мері тільки через п’ять хвилин за її годинником наважилася поховати в ріні рештки сендвіча. А вже тоді почала обмірковувати свою вигадку. Може, вона більше не зустріне Саймоча, але коли така зустріч відбудеться, треба мати напоготові правдоподібну версію.

3. Хлопчик з моря

«Моя тітка не любить мене. Вона тримає мене тільки заради грошей. Річ у тім, що мій батько був дуже багатий чоловік, майже мільйонер…»

Мері сиділа на лаві й безгучно ворушила губами, розмовляла сама з собою. Потім вона замислилася, нахмурившись. Тато в неї був бізнесмен, мав дуже багато грошей, але на чому він їх заробляв, вона уявлення не мала. Знала тільки, що він багато роз’їжджає, і це була одна з тих обставин, які викликали в мами невдоволення. Мері дивилася на море, яке повільно наповзало на блискучу смужку ріні, й розмірковувала, ким міг би бути її батько, щоб не виникало сумнівів щодо багатства.

«Він був керуючим банком, — нарешті вирішила вона. — І коли помер, залишив усі гроші мені, хоча я їх не зможу одержати, поки мені виповниться двадцять один рік. Якщо я помру до того часу, гроші перейдуть до тітки, і через те вона, ясна річ, мріє, щоб я померла. Вона, звичайно, не насмілюється морити

мене голодом і, правду кажучи, не робить нічого жорстокого — якби вона била мене, на тілі залишилися б синці і це помітили б сусіди. Та іноді мені робиться страшно, надто коли я захворюю, бо знаю, про що вона думає. Минулого тижня я простудилася, і вона, поклавши мене в ліжко, зміряла мою температуру. Вона сказала, що температура нормальна, але я знала, що це неправда, бо в неї був дуже радісний вигляд. І весь той день, і наступний тітка змушувала мене лежати в ліжку, раз по раз заходила до кімнати і, тільки-но я прокидалася, вона відразу з’являлася біля мого ліжка і стежила за мною…»

Мері аж затремтіла від збудження. Вона й сама майже повірила у свою вигадку, тим більше, що в ній була частка правди: минулого тижня вона справді простудилася, і тітка Еліс наказала їй лягти в ліжко. Тітка ще сказала, що в цю пору року простуда часто призводить до запалення легенів.

Годинник у кінці пірсу пробив чверть до першої, і Мері рушила додому. По дорозі вона не переставала розмовляти сама з собою, змальовуючи жахливу картину лихих тітчиних замірів і прикрашаючи її яскравими деталями, аби ця картина здавалася якомога правдивішою. Вона вирішила зробити тітку Еліс батьковою сестрою, а не материною — в такому разі вигадка про успадкування тіткою грошей після смерті Мері звучатиме переконливіше.

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…