Збігло літо
Шрифт:
Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, — вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, — а того, що він про неї подумав би.
Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до
Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, — бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, — що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.
— А ти й справді не снідала? — поцікавилась Поллі. — Навіть кукурудзяних пластівців не їла?
Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.
— А чому твоя мама не дала тобі їсти? — допитувалася Аннабел.
— Чи тато? — додала Поллі. — Нам тато готує сам сніданки щонеділі або коли наша мама народжує нову дитину. І сьогодні тато готував сніданок, бо минулого тижня в мами народилася ще одна дитина, а ми ходили скуповуватись.
— Я не живу з мамою, — пояснила Мері. — Я живу з тіткою.
— Чому тоді твоя тітка тебе не нагодувала?
— А чому ти не живеш з мамою?
Ці запитання близнюки випалили одночасно, не зводячи з Мері своїх серйозних оченят. Двоє пухкеньких допитливих малюків вирішили будь-що докопатися до істини. «Вони напирають, як лавина, і ніщо їх не зупинить», — подумала Мері й благально глянула на Саймона, але він стояв до неї спиною, копирсаючись у своїй сумці.
— Моїй тітці байдуже, снідаю я чи ні!
Мері знала: її слова несправедливі щодо тітки Еліс, яка завжди намагалась донесхочу нагодувати її і була переконана, що Мері помре з голоду, якщо не доїсть грінку чи яєчко, але це було єдине пояснення, що спало їй па думку першої миті. А щодо другого запитання, то відповідати на нього щиро було незручно, а придумати якусь підходящу версію вона зразу не змогла, і через те вона вдала, що не розчула його. Мері відійшла від них на кілька кроків, набрала жменю камінців і почала кидати їх у стару бляшанку, що стирчала з ріні.
— Мабуть, її мама померла, — почула вона позаду себе шепіт Поллі.
— Твоя мама померла? — запитала Аннабел, підійшовши до неї і заглядаючи їй в обличчя.
— Не твоє діло! — Мері шпурнула камінець, але не влучила. — Йди к бісу! — додала вона дуже голосно.
— Так не можна казати, — промовила Аннабел з докором у голосі. — Ти не повинна грубити мені. Адже я тільки запитала. І я чемно запитала.
Мері геть розсердилася.
— Так, так, так! Моя мама померла! —
Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?
Але Саймон підійшов до неї й сказав:
— У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… — він простягнув їй дуже товстий сендвіч, — Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…
Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.
— Пробач, але масла в мене немає, — сказав Саймон, украй засоромившись.
Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.
Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.
— Ну й манери! — раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.
— Тсс… — одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: — Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!
Малюки запротестували:
— Вона повинна щось сказати. Ти нам завжди нагадуєш, що слід бути чемними. Так нечесно…
Однак слухняно пішли нагору.
— Пробач, будь ласка, — сказав Саймон, — вони ще маленькі.
— Ні, це моя вина. — Мері проковтнула шматочок сендвіча й покірно додала: — Я повинна була сказати «дякую».
— Ти, мабуть, дуже голодна. Який жах…
У нього був такий стурбований і співчутливий вигляд, що розсміятися у Мері не вистачило духу. Крім того, вона з жахом зрозуміла, що він збирається стояти й дивитися, як вона їсть, ніби це було в зоопарку.
— Я не можу з’їсти все зразу, — сказала вона. — Коли людина по-справжньому голодна, їй треба їсти повільно. Поспішати небезпечно, можна зіпсувати шлунок.
На мить на його обличчя лягла тінь недовіри, відтак воно просіяло і він усміхнувся:
— Гаразд, я не буду дивитися на тебе.
Але він не відійшов. Усмішка його згасла, і він зніяковіло переступав з ноги на ногу. Нарешті Саймон поквапливо заговорив:
— Звичайно, це не моє діло, але скажи, де ти сьогодні збираєшся обідати? Твоя тітка, мабуть, дуже бідна?
— Та ні, не бідна, — не задумуючись, сказала Мері. І, помітивши здивований вираз па його обличчі, поквапливо додала: — Не думай, що вона морить мене голодом. Просто вона… вона не любить мене і через те годує всілякими недоїдками, а вони не завжди смачні.