Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.
Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.
Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо
– Що ви тут робите?
– обережно, але впевнено спитала я.
– А ти хто така?
– видно, що дід був дуже збентежений.
– Я тут живу, хіба не видно?
– А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!
– Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.
– Щось я не чув, аби у Франя був брат.
– Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.
Я брехала.
– А вид на жительство у тебе є?
– Що?
– Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.
– Є, зрозуміло. Показати?
– А покажи.
Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.
Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.
– Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку.
– А ти тут сі не боїш, сама?
– Не боюсь. В горах нема злих людей.
– Що правда, то правда. І надовго сюди?
– Не знаю. Може, і назавжди.
– Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?
– Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.
– Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.
– Дякую.
– А мама твоя де? Не переживає за тебе?
– В мене нема мами…
– А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…
– Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.
– А то де, Греція?
– За цими горами.
– Ти дивисі, і там є полонини?
– Є.
– Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?
– Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.
– Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?
– Є. І не одні.
– А я думав, за цими горами вже конец світа.
Тепер я знаю, чия це була
Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.
Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.
Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.
– Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.
Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.
– Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.
Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.
Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.
– Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.
Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.
Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.
Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.
Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.
Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».
– Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.
Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.
– У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.
– А не нудно тільки кукурудзу теребити?
– А що мені ще робити!
Я таки сказонула дурницю.