Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.
– Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.
– Якби ти жила тут, то не ходила би.
– Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.
– А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!
–
– Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.
Варка замовкла.
– Один жив у нас трохи. Я завагітніла, і він повіз мене до міста в лікарню…
– На аборт?
– На аборт. Він був і дурний, і жонатий. Потім пожив ще трохи у нас, поїхав і більше не повертався. Я ще тоді не була сліпа. Я була гарна.
– А що поганого у твоїй сліпоті? Сліпим бути навіть зручно. Не треба купувати сонцезахисні окуляри.
Деколи вночі, як зараз, мені важко заснути. В хаті страшенно темно, нічого не видно. Мені здається, що в мене немає тіла, тільки очі, якими я намагаюся що-небудь роздивитися. Здається, очі - це і є душа.
В такі ночі я втрачаю набутті тяжкою працею спокій і починаю згадувати все, що зі мною колись відбувалось. Мені стає сумно, бо колись я переживала багато чого доброго. Колись я так само, і не раз, була щасливою.
Щоб якось витягтися з-під землі, я примушую себе згадувати якраз те, що ніколи раніше не згадувала.
Наприклад, те, що мереживне покривало я плету не просто так. Моя баба дуже давно, ще до мого народження, так само його плела. В лікарні. До того вона вміла тільки вишивати.
Баба народила мого тата, і вони обоє лежали в лікарні. Тато народився дуже хворий, він міг померти будь-якої хвилини. Баба лежала на ліжку бліда як смерть. За кілька років до того в неї був уже один син, в іншій частині України і від іншого чоловіка. Цей син помер у три місяці. Є старезна фотографія, на якій видно малесеньку домовину (я ніколи ні до, ні після не бачила дитячих трунв), а поруч заплакана баба. У баби в шафі збереглось багато дивних фотографій: баба з велосипедом, баба стоїть у дверях якоїсь древньої солом’яної хати в ситцевій сукенці трохи нижче колін, баба тримає прапорець працівника залізниці і повз неї їде потяг, - і всюди баба має неприродний вираз обличчя: не то усміхається, не то от-от заплаче.
Потім баба втекла від свого першого чоловіка і поїхала потягом світ за очі. Як працівник залізниці вона могла їхати скільки хоче і куди завгодно.
Тепер, коли вона лежала в лікарні і новонароджений тато мав з хвилини на хвилину померти, баба думала, що знову прийшов час тікати. Ніби мертва дитина служить знаком згори.
Світ за очі.
Віддаєш очі, а натомість в подарунок отримуєш світ. Чи навпаки.
Бабина свекруха ненавиділа її всім тілом.
Вона прийшла до баби в лікарню і сіла біля ліжка.
– Що, вмирає?
– спитала вона.
–
– Оце тобі абись знала, як приїздити звідтам і влаштовувати тут гризоту.
Баба мовчала, і її свекруха теж. Але я думаю, між ними тоді вперше і востаннє не було ненависті.
– Що тобі принести?
– раптом спитала свекруха.
– Може, шоколяди?
– Я не хочу, дякую.
– Слухай, може, сто грам принести? Не зашкодить, - свекруха засвітилась. Вона пропонувала бабі найсокровенніше, що в неї було. Пізніше вона стала великим любителем випити, але ніколи не перетворилась на алкоголіка, як буває з чоловіками. Вона пила інакше, по-жіночому.
– Знаєте що, - сказала баба, - принесіть мені багато шпульок білої нитки, десятки, в магазині знають, «Ірис», і гачок для плетіння.
– Ади, нащо тобі ниток?
– Буду плести покривало.
– Знайшла час! Дитина вмирає, а їй плести забагло!
– Я вас ніколи нічого не просила, а зараз прошу. Принесіть мені нитки і гачок.
– Хіба виплетеш саван дитині на домовину, - буркнула свекруха і, розлючена, пішла геть.
Але нитки і гачок таки принесла. Того ж дня. Без слова кинула на ліжко і зникла.
Баба взяла в руки гачок, взяла нитку і так сиділа кілька годин, бо плести не вміла. А потім сама здогадалась, як треба, і за кілька ночей виплела величезне біле мереживне покривало. Жіночки в палаті - знані майстри рукоділля - казали, що ніколи такого не бачили, що баба неправильно плете, що треба інакше робити петлю.
Тато, звичайно, не помер. Свекруха після всього зненавиділа бабу ще дужче. З усієї родини вона тільки мого тата трохи ніби любила. Коли йому було шість років, вона давала йому тайкома випивати сто грам самогону і нічого за це не просила, тільки сказати: «Бідна баба».
Раз на тиждень у Дземброню приїздить пересувний магазин вуйка Яреми, так звана «підвода». Магазин складається з коня і фіри. На фірі Ярема привозить людям найнеобхідніші речі, які неможливо виростити на городі або зробити власноручно.
Я домовляюся з Яремою, що мені привезти наступного разу, і він завжди привозить.
Мило, пральний порошок, шампунь, зубну пасту, зошити, свічки, консерви кільки в томатному соусі «Чукча-рибак» і морської капусти, олію, газети, дешеве китайське взуття і калоші.
– Що то є?
– спитав Ярема, даючи мені дві упаковки гігієнічних прокладок.
Я не знала, як йому пояснити, але видно, що Ярема і сам знав, просто йому кортіло мене спитати, подивитись, як я буду викручуватись.
Яремі десь п'ятдесят років. Він гендляр, але дуже приємний.
– Е, повидумували тепер всяке різне, - сказав Ярема, - колись такого не було. Колись текло по ногах, і так мало бути! Дівка сиділа вдома! А коли десь ішла, а текло по ногах, то хлопи реготали, і так мало бути! Значить, дівку вже треба брати.