Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Тоді я в нічній сорочці, яку подарувала вуйна Миця, виходжу надвір і починаю глибоко дихати. Ніби мені ще замало природи. Хочу більше вдихнути її в себе. Щоб бути по-справжньому спокійною і щасливою, мені необхідно, аби природа витіснила з мого тіла ще й страх за те, що я не можу себе згадати. Щоб не виникало самого питання: «Хто я?»
Світ за очі.
Я віддала свої очі за цей світ.
Може, я дійсно когось вбила і переховуюсь?
Зранку
Вже двічі я йшла до Несамовитого озера і блукала.
Воно невелике, казала Варка, збоку виглядає, ніби воно зовсім безпечне, але насправді воно страшне. Вода в озері чорного кольору. На гладкій поверхні час до часу, особливо, коли в горах сідає сонце, здіймаються височенні хвилі, такі, як на морі. І ще - озеро не має дна. Багато хто міг би сказати, що це - калюжа, а не озеро. Але увійшовши в озеро по шию, ти вже не повернешся звідти. Ні живим, ні мертвим.
Варка була біля Несамовитого дуже давно, один раз, з тим туристом. Це він її сюди привів. Турист знав маршрут.
– Треба вийти на хребет і йти ним аж доки не побачиш у долинці озеро, - сказала Варка.
– Але ти його все одно не знайдеш. Ще не маєш чого.
– А що, це озеро треба шукати тільки для чогось?
– Тільки для чогось.
– А для чого може бути потрібне гірське озеро, крім того, щоб на нього подивитись?
– Ну, йди, йди, шукай, сама потім зрозумієш, для чого.
Мене дратувало у Варці те, що вона завжди говорила загадками. Без них вона не могла ясно висловлюватись. Я думаю, люди мають тяжко заслужити право загадково говорити.
Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.
Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.
Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка - найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.
Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.
Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде
Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.
Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.
Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.
Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.
Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.
Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть - це кінець. В горах смерть - таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати - це ознака мудрої людини.
Я мудра. Але крім того всього - ще й дуже молода.
Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла - регіт ще звучав.
Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.
І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:
– Аганька нє найдьоцца?
– Не вбивайте мене, - чомусь сказала я.
– Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.
Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.
– Аганька нє будєт?
– ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.
– Я хочу чаю.
– Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.
Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.
– А пагодка-то во какая.
– Хто ви?
– Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.
– Ви тут живете?
– Живу. Целоє лєто.
– А що робите?
– Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.
Ви божевільний?
– Аткуда мнє знать.
Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.
– Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.