Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.
Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба.
На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.
Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.
– Хочеш, я тебе помию?
– запропонувала я.
– Нагрію води і помию.
– Треба подоїти корів, - сказала Варка.
– Я не вмію.
– Я буду, але ти посиди коло мене.
Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.
– Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.
– Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.
– Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?
Варка мовчала.
– А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?
– Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.
– А де твій тато? Помер?
– Так. Вісім років вже, як помер.
– Як його звали?
– Франьо.
– Франьо - твій тато?!
Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.
Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.
– Варка, - тихо гукнула я.
– Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.
Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.
Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.
Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.
У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу.
У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.
Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.
Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.
У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».
Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.
– Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, - сказав він, - як ти не боїшсі.
– А чого мені боятись?
– Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?
– А ким він був?
– Справжнім відмаком, - Охримко стишив голос, коли це казав.
– Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.
– Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.
– Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка - то його донька, тобі це кожен підтвердить
– Я знаю. Мені Варка розповіла.
– А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?
– Чого?
– Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.
– Я не маю куди звідси тікати.
– А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?
– Що ви, вуйку!
Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».
– Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.
– Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.
Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, - і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я? Напевно, для того, щоб вміститися в мені, природі треба було багато місця, і вона витіснила з м