Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Бабця вилами витягла мене з болота, а Цвєтка тим часом втекла в колгосп розглядати биків, і її не було до ночі.
Я милася в балії.
Бабця однією рукою тримала Цвєтку за плече, а іншою сікла її по голій задниці в’язкою кропиви.
– Ой, Цвєтко!
– кричала бабця.
– Цвєтко-Цвєтко!
Найчастіше ми були вдома вдвох - я і вона.
Цвєтка сиділа в кухні на м’якому диванчику біля вікна, а
Я по лікті мастилася жиром і помиями, і від цього ще дужче захлиналася сльозами.
Цвєтка байдуже дивилась у вікно. Переводила погляд на підвіконник, де стояли рядком наші улюблені екзотичні вічнозелені вазони.
З-поміж сліз горло моє видавало подекуди жалісливе благальне ниття.
– Я хочу надвір.
– Нащо тобі йти надвір?
– дивувалась Цвєтка, продовжуючи переводити погляд з вікна на підвіконник і назад.
– Я хочу гуляти.
– Нащо тобі гуляти?
– Я хочу гратися з подружками.
– Всі твої подружки дурні.
– Чому я маю мити посуд, а ти маєш сидіти?!
– моє ниття переходило у відчайдушний крик.
– Бо ти нічого ніколи не робиш, - Цвєтка була така спокійна, така врівноважена і мудра, як античний філософ вкупі зі своїми учнями.
– Я завжди мию посуд, мию підлогу, пилосошу, викидаю сміття і підливаю вазони!
– Але ти не переш сама собі труси!
– Це неправда!
– А хто тобі їх пере?
– У моєму віці тобі також мама прала труси!
– У твоєму віці… - Цвєтка ставала воїном справедливості на кшталт середньовічного схоласта вкупі з усіма інквізиторами, - у твоєму віці я вже варила бульйон!
На мене нападала гикавка, і я кожної миті ризикувала вдавитися власним плачем. Я гикала і плакала. Я не вміла варити бульйон. І мої труси мені справді пере мама. Але вона сама цього хоче, вона любить прати мої труси.
– Я не встигаю попрати свої труси, бо мама їх пере швидше за мене!
– Ти використовуєш маму як рабиню. Ти вже в тому віці, що мала би їй допомагати, а тільки заважаєш. Ти мучиш маму. Їй і так важко. Вона приходить з другої зміни і ще мусить прати тобі труси, і гладити на ранок одяг до школи, і варити якусь зупу, щоб ти мала що зранку поїсти, і на додачу ще мусить перевірити твоє домашнє завдання і чи ти добре склала портфель!
Мені так ставало шкода мами, що я була ладна покінчити з собою, аби не переобтяжувати її. Але Цвєтку треба було постійно атакувати, щоб остаточно не збожеволіти.
– Твоє домашнє завдання вона не перевіряє, бо ти його ніколи не робиш!
– Я вже доросла! Скоро я поїду,
– Куди ти поїдеш?
– я переставала плакати, і тарілка випадала з рук на підлогу.
– От бачиш! Ти тільки і вмієш, що шкодити! Вмієш розбивати тарілки, палити алюмінієві миски, рвати капронові колготи, красти мою косметику! Коли ти виростеш, з тебе нічого не буде! Як сидиш, так і сидітимеш у мами на шиї!
– Цвєтка, куди ти поїдеш? Ти кудись хочеш їхати?
– Не їхати, а плисти. Я буду плисти на кораблі.
– Куди ти будеш плисти?
– я могла би стати на коліна, тільки аби вона відповіла.
– Мий посуд!
– Я мию.
– І підлогу помий. Бо мама прийде з роботи і візьметься за голову.
– Я помию підлогу, тільки скажи, куди ти попливеш?
Цвєтка не відповідала.
Не відповіла досі.
Але я здогадуюсь, що то мав бути за корабель і що то мало бути за море.
Я могла не прибирати у квартирі, за умови, якщо витримаю її побої.
Цвєтка була сильніша за мене, змагатися з нею в єдиноборстві не варто й пробувати. Але я набагато швидше бігала. Я могла би від неї втекти, якби квартира була хоч трохи більшою. Вона наздоганяла мене під журнальним столиком у вітальній.
Била недовго, а тоді закривалась в дитячій, забравши з собою ключі від вхідних дверей, щоб я не вийшла надвір. До подружок, які так кидали м’яча перед під’їздом.
Я, як замкнений поранений ведмідь, блукала з однієї кімнати в іншу, зупиняючись під дитячою:
– Віддай ключі!
Цвєтка сиділа в цитаделі і переможно мовчала.
– Віддай ключі, бо я втечу з дому.
– Тікай, коли завгодно, - відкрикувала Цвєтка.
– Ми всі тільки зрадіємо. Щоб ти знала, мама не хотіла тебе народжувати. Ти була НЕПЛАНОВАНА дитина. Мама хотіла зробити аборт!
Я заливалась сльозами і йшла пакувати свої речі в портфель. Малою я дуже часто плакала, але моє дитинство не можна через це назвати нещасним. Навпаки. Деколи я думаю, що це так я вчилася говорити.
Речей в мене зовсім небагато. Портфель неважкий. Вдягла куртку, куплену мені мамою в Угорщині, взула черевики.
– Дай ключі. Я йду з дому.
Цвєтка радісно бігла відчиняти двері.
– Йди-йди. Нарешті.
Я не мала куди йти. Залишалось тягнути час, щоби повернувся хтось з батьків і мене завернув.
Цвєтка відкривала навстіж вхідні двері і знову зачинялася в цитаделі.
Я, одягнена, з портфелем на плечах, сідала під дверми і чекала на маму. Коли вона приходила з роботи, я казала, що йду з дому, і мама впрошувала мене залишитись. Я впиралась. Допитувалась, що таке аборт. Мама сором'язливо ніяково усміхалась і потискувала плечима.