Життя як вітер, або щастя в байдужості

Процайло Андрій Ярославович

Пішов би він... Куди хоче, зрештою, а не куди його замовлять...

Додому, тобто до Оксани, я поїхав трамваєм. Моя покровителька з’явилась десь через дві години, втомлена, але життєрадісна.

Ну, як перший трудовий день? – запитала Оксанка.

Добре. І гарна в мене начальниця, - відповів я. – У всьому.

Справді, - згодилась Оксана, - однак вона тобі не одну літру крові вип’є. Обіцяю. Твоя „гарна начальниця”, якщо хочеш

знати, найяскравіший і найвідданіший представник мого гестапо. Жартую, звичайно...

Я засміявся:

Здогадуюсь, - сказав.

Якісь робочі питання ще є? – кривуляючи до ванни через мій поцілунок, запитала Оксана. – Востаннє, на пільгових умовах, бо я вдома про роботу не розмовляю. Ніколи.

Є. Одне. Останнє. Скористаюся пільгою, - я перегородив собою їй дорогу до ванни.

Ну, давай, питай швиденько, бо вмираю без води.

Питання неприємне, - попередив я.

Вона махнула рукою:

Я питання не поділяю на приємні та неприємні, і взагалі, ні на які. Я на них просто відповідаю. Або не відповідаю. Прошу.

Скільки ти платиш своїм нишпоркам-стукачам, і як ти їх підбираєш? За якими параметрами-показниками? – випалив я.

А ти спостережливий! – після кількахвилинної здивованої мовчанки похвалила мене амазонка амазонок.
– Як підбираю – професійна таємниця, а плачу – багато. Якщо інформація правдива і оперативна. І відправляю на вулицю – якщо провал або брехня. З тріскотом.

– А навіщо вони тобі?

Треба. Бо вони є. Тож нехай краще будуть моїми. Доганяєш?

Я доганяв і тому подумав: “буде вакансія”.

Поки Оксанка хлюпалася у ванні, я читав якогось її жіночого журналу з ексклюзивними порадами великих спеціалісток утримання представників чоловічого роду на псячому повідкові. Стільки методик – і кожна найдієвіша! Супер! Вибирай – не хочу!.. Єдине “але”, яке я чекав, щоб сказати Оксані. Просто так... Задля покращення роботи феміністичного руху та очищення їхніх рядів від нездорових елементів.

Її свіжуща в суперхалатику постать вимліла з ванни.

Відкриваєш жіночі секрети? – помахала пальчиком вона.

Так і не так, - відповів я.

Вона з удаваною підозрою дивилася на мене.

Спочатку “так”, якщо можна, сер?

Я – пан, - поправив я, - бо не переношу українців-серів, господінів, сеньйорів... тощо, як пишуть мудрагелі. Поважаю, але не люблю чужого...

Тоді чому ти мені цього не сказав того холодного дощового вечора? Боявся, що висаджу?

Ніколи

в світі. Єдине, чого я боюся, - бути якимось безголосим безхребетним, самому собі незрозумілим сером. І тоді я саме й був таким. На жаль. І нехай Бог боронить пережити це ще колись.

Пояснення прийнято, пане. То “так”? Можна почути вашу, сподіваюся, незалежну думку?

“Так”, бо, щоб перемогти ворогів, треба все про них знати...

О-го-го! Дотепно і... “приємно”. А “не так”? – запитала.

“Не так” у тому, що більшість отих порад-оберегів-замовлянь писали чоловіки, повір... Особисто знаю декількох... Задля вас, жінок, до речі... За гроші... Щоб використати і використатись... Такі реалії сьогодення... Окремих щасливців реалії не зачіпають.

А ти справді мудрий! – вигукнула Оксанка. – Згодна майже зі всім і не розчарована ні у чому. Таких цікавих нахаб я вже давно не зустрічала... Дискусіям крапка. Спа-ти... Здогадуєшся, як?

Я люблю на спині, - засміявся я.

А я – зверху...

28

“Жінка вчить, як на світі жить,

а книжка – як заробляти гроші”

Час удома минав, як медовий місяць за сумісництвом.

Оксана, здається, мене кохала, я... інтуїтивно від неї втікав, але теж, здається, кохав, бо хотілося бути вдячним і чоловіком.

Моментами в ній прокидалася матір, і вона мене вчила і злила на кожному кроці.

Коли ти перестанеш бути Сергієм-невдахою, ти зможеш стати Сергієм-переможцем, - торочила мені з ранку до ночі.

Коли ти перестанеш бути Оксаною-бізнес-пані, ти зможеш стати Оксаною-жінкою, - відбивався я.

То я, по-твоєму, не жінка?

Робот. Справжнісінький, – переконував її я. – А я, по-твоєму, невдаха?

Бомж. Справжнісінький, – наполягала вона. – Хто ти без мене, га? Хто?

Я можу піти. Вже. Хочеш?

Та куди ти підеш, дорогенький. На смітник? Там уже й так зайнято. Йди краще смачно повечеряй, візьми пляшку нормального пива, і як біла людина дивися свій дурнуватий футбол. А потім мене гарно приспиш.

Подумки я обіцяв їй колись відомстити і стати мільйонером.

Одного вечора з горя, коли вона їла свою ділову рибу в якомусь ресторані, я написав цілком постмодерного, як на мою втомлену думку, вірша: