Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
А що залишається мені? – запитав я.
Тобі залишається можливість у будь-яку секунду звідси піти. Навіть вже, – і Оксана покинула кімнату, а я ще довго, завмерши, сидів на підлозі біля ліжка і старався відшукати потрібні нервові лабіринти в звивинах рідної черепної коробочки, якій за будь-яких обставин грозив вседисущий кулак: реальний чи віртуальний, або той і той вкупі...
Людина постійно, на кожному міліметрі життя повинна робити свій вибір. Тверезий розум паталогічним катом нагадував мені, що мене купляють. У глибині душі я завжди знав, що Оксанка мене любить, і я, чесно кажучи, не був і не є до неї байдужий. Мудрість підказувала відкинути
Ну що, мислитель? – увірвалася у мої роздуми Оксанка.
– Вирішив?
Де мої речі? – запитав я голосом розпакування чемоданів, а не демонстративного виносу їх геть.
Молодець! – по-дитячому заплескала в долоні вона. – За речі не переживай, вони не втечуть, бо від мене нічого не втікає без мого дозволу... Значить так, якщо ти не проти, зараз смачно і ситно удвох вечеряємо, а потім ти мені влаштуєш таке шоу, як вчора... ну, з імпровізаціями бажано, бо одноманітність вбивча, о’кей? Ти рідкісний чоловік, який вміє знімати стрес!..
Не проти, - тільки й сказав я, а вона хтиво заблимала своїми діловими очима і пішла розпоряджатися щодо вечері.
Цього вечора були всі підстави вважати, що моя доля вирішила більше не грати в азартні ігри, оскільки я вже був на межі остаточного та безповоротного програшу, і сама знайшла мене на безлюдній дощовій зупинці в компанії жирної противнющої жаби, щоб врешті трохи приголубити...
Поживемо, а там побачиться... Інколи інший вихід є не з вдалих... Або не вихід... Або на замку...
27
Якщо переступаєш підніжку, є
більша ймовірність не впасти...
Я не встиг насолодитися ранковим потягуванням в ліжку, бо прибігла Оксана нагадати мені, що пора на роботу, і вона мене підкине на своїй „тачці”, якщо я не хочу з першого ж дня запізнитися, що аж дуже не бажано – варто довіритись її досвіду, інтуїції та всьому.
Я не хотів...
По дорозі дізнався про те, про що й здогадувався, тобто, що працюю в неї, а детально, де і ким, мене поінформують ті, хто за це одержує гроші.
Увічлива, років другої ягідки жіночка, яка чемно чекала наші персони біля вхідних дверей офісу (завдяки Оксаниній відомій, командній і впливовій, звичайно), підвела мене до вивіски, на якій красувалося яскраве: “Рекламно-видавничий відділ”. Сувора гарненька начальниця в розквіті жіночих чар дуже доступно та професійно довела мені посадові обов’язки, підсунула для карлючки, що зветься підписом, заздалегідь підготовлені папери, спитала для годиться, що мені незрозуміло, і наказала негайно приступати до роботи, що чекала вже мене на моєму робочому столі з найсучаснішим комп’ютером, підкорити повністю якого я мав негайно (“негайно” – її улюблене слово, я здогадався зразу), де і з ким хочу, тільки не в робочий час, який закінчується в кращих традиціях дбайливого за людей капіталізму, рівно о 18.00, і якщо до того, законодавством передбаченого святого, я з чимось не впораюсь, то... Про “то...” начальниця передбачливо змовчала з небезпідставними переконаннями, що я все зрозумів і намотав на вус, який, якщо б не
На диво, після таких серйозних та суворих попереджень, завдання здалося мені дитячим, я впорався з ним бавлячись, дочекався свого часу та видав з деякими наївними помилками готову продукцію суворій начальниці, аби дати їй можливість внести корективи задля самоутвердження, і не науявляти в моїй скромній особі з першого ж дня конкурента... Я ж – стратег!
Світлана сухо мовила:
Як на початок – непогано. Будете старатися і чітко виконувати мої вказівки – буде добре. Переконана. Можете йти. До побачення.
Я вийшов анітрохи не здивований. Все – як всюди: ігри. Я не збирався вірити, що вони – життя. Однак вирішив на чужі очі серйозно бавитися і нікому про це не признаватися. Я навіть поставив собі кандидатське завдання: збирання життєвого досвіду, який є багатством з багатств і на багато більше. Чому не використати на свою користь одвічного людського прагнення брати суворістю, якщо нема чим?
У коридорі мене випадково підстерігав хробачливий новий колега Петро Гримкун, аби поділитися своєю страждальною, невільницькою відвертістю.
Зміїне кубло, чи не так? Як уважаєте? – неголосно просив він моєї “незалежної” думки.
А яка роль у ньому відводиться вам? – я не люблю бути ввічливим з хитромудро зліпленими.
Гримкун, предки якого точно працювали у шкіряних органах, трохи знітився (але не розгубився, ні):
Статиста, - відповів він. – У цій тиранії амазонок справжньому чоловікові нема що робити. Уявляєте, дев’яносто дев’ять з лишком відсотків керівного складу – жінки? І вони принижують нас! Жах!
Не уявляю, а знаю. Щодо керівного складу і не керівного, бо маю вуха та очі. І не беру собі цього не те, що до голови, а й до інших місць, якими інколи декому доводиться думати. А щодо справжніх чоловіків, то роботи якраз не-мі-ря-но. До вас доходить натяк?
Ви жартуєте чи глузуєте? І чому ви так зі мною розмовляєте? – потягнуло на „зближення” Гримкуна. Він удавано, однак на сей раз з меншим оптимізмом, посміхнувся.
Тому що невідомій, новій на роботі людині щирі і чесні працівники (а ви такий, правда?) такої відвертої гидоти-розвідки не влаштовують. Є ще питання? Серйозні, без масок? – запитав я. – Бо за лицемірство, як правило, я б’ю в чоло. Сильно. Передайте вітання тому, ні, напевне, тій, що вас найняла. Гаразд? Є ще у вашому арсеналі надійні, щоб, не дай Боже, не дали збою, провокації?
Нема. Вибачте, - відповів він. – Тільки нікому цього не розказуйте, добре? Самі розумієте... Я ж знаю, ви...
Не обіцяю. Хоча ось тепер – ти справжній. Але ще гидкіший. Нічого, що я на “ти”? Не образив?
Зі мною важко боротися, - пригрозив мені “друг і соратник” Петро Гримкун.
А мене неможливо дістати. Особливо таким прибитим, як ти, - відповів на ходу я і ледь не притиснув дверима довжелезного носа колеги Петра, який не знати чому й надалі переслідував мене...