Життя як вітер, або щастя в байдужості

Процайло Андрій Ярославович

Моя колишня начальниця відверто боролася сама з собою. Її все життя вчили не говорити зайвого. Але вона сказала:

Напевно, ти заслужив правди. Тож розкладу її тобі по пунктах...

Тільки не по пунктах! Мене вже від них нудить, - заперечив я.

Світлана посміхнулась:

Добре, нехай буде хаотично, - згодилася. – Отож: я до безтями кохаю одного чоловіка, який є не ти; я до безтями щаслива, що хоча б на одну ніч забрала в отієї сучки те, що належало їй; мені до безтями було добре з тобою; мені до безтями жаль, що постраждав саме ти; мені до безтями хочеться відчути

свободу... і я... тебе тільки поважаю, але не прошу вибачення, бо ти – слабак... І я – до безтями хочу бути сильною, і ти – моя генеральна репетиція! Від оцієї миті ми не знайомі... Бувай... Я до безтями не хочу тебе бачити! Врубав?..

Я “всього-навсього” став інструментом помсти, „те”, як влучно висловилася Світлана, і в мене було тільки два варіанта й один вибір: або напитися з горя, або напитися з радості, яку треба собі придумати... Я вирішив помсту залишити помсті, а кесареве... віддати власникові найближчого кафе. Своє ж... Свого у мене, фактично, і не було... І слава, на тому, Господеві!..

У кишені дзенькало лише на пляшку. В коридорі я знову зустрів колегу Петра, на цей раз справді випадково. Той від мене задкував.

Йди сюди, - покликав я його.

Він покірно, з деякою осторогою, наблизився.

Прошу, - сказав.

Не ти “прошу”, а я проситиму. Значить, так, шановний: оскільки ти ще тут – ти виправився. Логічно?

Так, - погодився Гримкун.

Тобто здав нас з Світланою – ти...

З-знаєте... – хотів щось він збрехати.

У тому то й справа, що знаю. Але я не про те, втихомирся. Без демагогії. Краще позич сто гривень. Треба напитися. Зрозумів?

З-з радістю, - відповів без вагань колега Петро.

Я взяв гроші.

Д-до побачення, - до такої награної ввічливості воістину треба мати вроджений дар.

Ці гроші ти заробив на мені? – запитав я.

А-а... – Петро виглядав дешевим стукачем.

Слухай, а чо’ ти хвилюєшся? Я тебе не стукну, хоча б і хотів, бо ти – безперспективний. Врубав?

– Ага, - погодився Гримкун і зник, а “врубав” стало символом пошматованого на кусники дня.

Навздогін я йому крикнув, що не ага я, на його щастя, бо вже давно наказав би заради суспільного блага та блага майбутніх поколінь обезголовити таку гидоту, як він.

Мій “благодійник”, звичайно, мене не чув, що дуже розумно на його голову.

Я раював. Я переконав себе, що сумління – це така виразка, яка заважає тільки нормально жити, тому пив і їв смакуючи. Давно вже настало завтра. Якась весела молода компанійка танцювала „хустинки взасос”. Одна блакитноока рудоволоса кралечка запросила й мене (певно, передбачала, що залишиться без пари), я, переплітаючи ногами, поплентався в коло і там смачно її поцілував. Потім мені запропонували приєднатися до товариства, і я не відмовився. Потім пив, пив і пив, і гладив по нозі мою нову знайому Люду, а вона, щось голомозе шепочучи, лоскотала моє вухо... В мені з’явився азарт, який поступово мав намір перейти (і переходив!) до логічного завершення, однак... За лічені хвилини до моменту істини з’явилося дві сердитих Оксани й чотири чотирируких амбали, які ніжно заволокли мене в дивне, з двома водіями, авто, а через деякий час і вклали у ліжко, де й

ввічливо роздягли та побажали доброї ночі... Співати зі мною, що їм все одно, вони не захотіли, чим дуже мене й не розгнівили.

І – момент істини, який складається з п’яти літер, п’яти звуків, двох складів (я маю на увазі не тільки слово) і який називається просто - ранок... Противнющий, депресивний і безперспективний.

Оксана (свята жінка, виявляється) принесла мені пива. Вперше за час нашого спільного проживання під одним дахом я бачив її такою розгубленою. І запухлою від сліз, але сухою переді мною.

Як я не могла побачити зміюку за пазухою? Як? – я думав, вона про мене, та ні, помилявся з будунця. – Я ж їй найбільше довіряла! Уявляєш? – повторювала постійно королева амазонок.

Чому ти звинувачуєш лишень її? – простогнав я. – Я теж винен.

Оксана з-під лоба глянула на мене.

Бо так хочу, - відповіла. – Бо я – чесна. Бо я теж крала чужих чоловіків... І почувалася Клеопатрою на білому коні...

На диво, мені не жаль було ні зрадженої Оксани, ні зрадниці Світлани.

Вибач, - сказав я безбарвним голосом. – Дякую тобі за все. І я піду. Мушу. Доскакався. Вибач...

Не йди, - в мить зреагувала Оксана. – Ти пішов з тією... стервою, бо я мала тебе ні за що. Так не є. Я грала роль. І так не буде. Відчуваю, я стаю іншою і хочу справжньої сім’ї. Нам було добре. Хоча і штучно. Нам буде краще і по-справжньому. Тому... не йди. Останнім часом я просила двічі – і двічі тебе. Хоча тільки одна умова залишається в силі: ти можеш піти, коли схочеш...

Я залишився. Життя поступово і знову перекинулося з голови на ноги, я став начальником відділу, так само діставав своїх працівників, як і моя попередниця Світлана Змійченко, бо виявляється, люди без оцього наркотика, що зветься стрес, не можуть уже не те, що працювати, але й жити; справи йшли прекрасно, робота мені подобалася; Оксана мене водила на всілякі прийоми-підйоми, я навчився підтакувати потрібним людям; нас мали всі за ідеальну сім’ю. Все було гаразд і то круглий…

Однак, як свідчить життя, винятки – його клопітливі, зате геніальні вибрики.

На останньому прийомі в одного впливового кнуроподібного жирного типа, той же впливовий тип жартома мене привселюдно образив, сказав, що я невдаха і глупа тінь Оксани, що Оксана геніальна, а геній зобов’язаний жити з генієм за законом геніальності, що геніальність інтернаціональна і паталогічна, що ця зустріч – не зустріч, а карма, за що й треба випити, а аутсайдери нехай збирають візитки... В усьому ньому було стільки зверхності та зневаги, що на цей раз я не витримав етикету приниження зацікавленої особи і відповів, що зате не всі схожі на свиней, справжнісіньких, інтернаціональних, обернувся і пішов геть.

Трохи почекав на вулиці – Оксана за мною не вийшла. Я взяв таксі і поїхав додому.

Моя пантера прибула опівночі.

Уявляєш, що ти натворив? Ти майже зірвав контракт! – накинулася вона на мене.

Чому майже? – запитав я.

Тому що завтра ще є шанс.

Я бродив по килимкові, як глибокодумаючий Ілліч зі шкільних оповідань.

І що?
– я шаленів.
– Завтра ти під нього ляжеш?