Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Ні. Я згоден. Тільки... ви знаєте, з ким я... дружу? – запитав я з останньою надією, що Світлана Змійченко передумає, і моя гордовита згода, поспіхом народжена на світ грішний, з Божою поміччю самоліквідується в самому зародку..
Знаю і передбачаю. 20 00 біля готелю “Львів”. О’кей? Тільки, якщо ви хочете...
Що я хочу – сам не знаю... Але те, що я буду – факт, бо...
Бо?
Бо ви вмієте
І все?
Ні... Ще багато через дещо.
То, до зустрічі?
Так, - відповів я, вона побігла, і я не встиг відзвітувати про сьогоднішній день... Оце тобі залізна леді (пані), залізна дисципліна і приклад перетворення її в пластилінову.
Думка хоче весни, а весна не вміє думати... Я трохи побродив містом, зателефонував до Оксанки і повідомив, що зустрів старого друга і буду пізно, обіцяв не напитися і бути чемним, бо інакше гестапівка Світлана на хвору голову (мою, звичайно) мене завтра задовбе, і поїхав... до місця зустрічі, без ентузіазму, однак не без цікавості...
Сувора Світлана, тепер така собі мініатюрна студенточка в джинсах та футболці, вже чекала мене, на п’ятнадцять хвилин раніше, до речі. Поки мене не бачила, здавалося, хвилювалася. А як побачила, зразу ж метаморфозувалася у впевнену, розкуту та романтичну.
Я міг би прийти швидше... – виправдовувався я. – Якби знав...
Так сталося, - відповіла вона. – І я постаралася. Отож: я запрошувала – я замовляю музику. О'кей?
Як скаж-же-те, - ввічливо згодився з нею я.
Можна на ти, якщо не заперечуєш.
Не заперечую. Як скажеш, – я відверто милувався нею.
Отож, - вона продовжувала, - пункт перший: всі витрати, понесені на відпочинок, - мої; пункт другий: ми йдемо в ресторан; пункт третій: обов’язково - на дискотеку; пункт четвертий – в готель; пункт п’ятий - ... Світлана задумалася.
Пункт п'ятий? – перепитав я.
Пункт п'ятий – на Божий розсуд... Ось і все... Є зауваження до пунктів? – вона допитливими дитячими очима дивилася на мене?
Я деякий час мовчав. Аж тепер я остаточно переконався, що наша зустріч не чергова профілактична витівка Оксани та її компанії. Пахло голою відвертістю.
Є, - врешті сказав я. – До третього. Дискотеки. Не переношу того дикого гамору.
І все?
І все.
Тоді – це дитяче зауваження. Ти просто ще не знаєш, що таке дискотека. Справжня. Погоджуйся! Добре? Так? – вона, виявляється, вміла переконувати не лише силою наказу, але й... мистецтвом спокуси, напевно, чи як? Все одно. Так чи інак, спершу вона – жінка... Що й дуже звабливо демонструвала... З усілякими тілесними та словесними викрутасами Єви, що хотіла
Погоджуюсь, - і ми пішли в ресторан.
З Світланою було цікаво, але я думав про Оксану. Точніше, про те, яка я невдячна тварюка. Однак з кожним келихом гарного міцного напою моє сумління ставало все підвладнішим летючій миті життя, яке нас, ситих та підпитих, незабаром понесло на дискотеку, в божевільний та нелюдський, на перший погляд, гамір, у дике фанатичне борсання тіл, і де, мушу визнати (якщо не звертати на себе уваги), добре всім... Геть комплекси!..
Потім був готель, була фантастична і фанатична жінка, був полохливий сон зайця під убогим кущиком, і був... ранок...
Як у більшості фільмів життя, хтось мав прокинутися сам. Ним був я. На столику одиноко красувалося написане губною помадою на серветці слово: „дякую”.
Я не знав, що маю робити, але оскільки не було куди подітися, я поїхав на роботу. У голові гуло, у серці скиміло, у душі чорти влаштували гладіаторські бої з вилами, але попередньо, напевно, домовились, що колотимуть лишень мене...
Начальниця Світлана, як завжди, впевнено роздавала команди і до всіх прискіпувалась. До мене – найбільше. До того ж, негідниця, змусила мене написати пояснення, чому я запізнився на роботу. Я збрехав, що болить голова і ходив до лікаря. Читаючи, Світлана навіть не моргнула оком. Маєш тобі комбінацію, конспірацію і повну опускацію, наївний Адамчику...
А через годину моїй скромній персоні повідомили негайно з’явитися в ясні очі Самої.
Ти просто сліпий наївний чоловічок...
– з жалем мовила Оксана. – Йди працювати. Вдома поговоримо. І поклич... оту, - додала.
Я пішов. А що я мав робити?
У коридорі зустрів Світлану.
Мене? – випередила мої риб’ячі безмовні вуста вона.
Я тільки махнув головою.
Я почував себе учнем, що провинився. Зрештою, - втішав себе я, - коли ти на коні – все не передбачиш. Коли ти під конем – теж хтось всього не передбачить... А життя спливає, а щастя, відкладене на завтра, не з’являється... Так все страшенно просто, телепню...
Такою щасливою Світлани я ще на роботі не бачив. Вона, граючись, зібрала свої речі, сказала нам, своїм стражденним працівникам: “Якщо чесно, хоча ви не повірите, але я вас дуже люблю”, - і пішла...
Я наздогнав її аж на першому поверсі.
Світлано! – крикнув. – Зачекай.
Вона зупинилась і, не обертаючись, мовила:
Хіба я не подякувала?
Подякувала і дуже оригінально, - відповів я, - але... я не винен... Я можу чимось допомогти?