Знайти і затримати
Шрифт:
– Приготував нам якийсь сюрприз, – таємниче прошепотіла Клава, приклавши пальця до губів.
Юрко зніяковіло всміхався…
Я газонула й помчала нашою вулицею до залізничного насипу. Юрко тикався носом, підборіддям мені в спину, і я відчувала, що він боїться випасти з сидіння. В оглядовому люстерці бачила позаду нас Макса й Клаву на мотоциклі. – Клавка невимушено тримала Макса за талію, визирала з-за плеча, мружачись від зустрічного вітру. Я б теж із задоволенням так його обійняла.
Невдовзі ми дісталися
– Марино, праворуч стежка – нам туди.
Я повернула до нього голову – він торкнувся губами моєї щоки й злякано відсахнувся. Я ледве не засміялась. Ох і телепень!
– Добре!
Звернула на стежку, над якою з'єднувались кропи дерев, і ніби впірнула в зелений тунель, де зовсім не відчувалася спека, Через кілька хвилин виїхали на галявину.
– Гальмуй, Марино, гальмуй, – сказав Юрко.
Я поставила «Чезету» під липою, поруч спинив «Яву» Макс. На галявині лежала замшіла колода, над землею витикався дах зруйнованої, осілої землянки, біля неї – обгорілий стовбур могутнього дуба.
– І чого ми сюди приїхали? – знизав плечима Максим. – На пляжі краще,
– Справді, Юро, чого? – докинула я.
Юрко дивився на землянку й мовчав. Ми перезирнулись, нічого не розуміючи. Юрко вийняв із сумки довгий газетний пакунок, розгорнув його… Букет квітів! Ми здивовано витріщилися на нього.
– Оригінально, Юро, Марина зуміє оцінити, – першим отямився і з'єхидничав Максим.
У мене мимоволі зайнялися вуха і щоки.
– Але навіщо так далеко їхати? І на пляжі міг би подарувати, – ображено проказала Клава, мабуть заздрячи мені.
Проте Юрко мов не чув тих реплік і квітів мені не дав, а підійшов до землянки, поклав їх на неї й похилив голову, застиг, наче до чогось прислухався, і м» ні тої миті теж чомусь тривожно стислося серце. Навіть Макс уже не наважувався заговорити.
– Вічна тобі пам'ять, Кіндрате Федоровичу, – тихо сказав Юра.
– Який Кіндрат Федорович? – запитав Макс. – Ти про кого?
– Про свого дідуся. Він тут партизанив… – Юрко поправив окуляри й повернувся до нас. – Сьогодні виповнилося двадцять п'ять років із дня його загибелі. Ось я й хотів вшанувати його пам'ять.
Нам стало незручно й соромно, і ми уникали Юркових лагідних очей, ніби чимось завинили перед ним. Долинувпротяжний гудок паровоза, аж у мене по спині пробігли мурашки.
– Чого ж ти відразу не сказав? – докірливо запитала Клава.
Ми сіли, на колоду її на кілька хвилин запало мовчання…
– Ми ні разу не говорили про війну, – Клава зітхнула. – Як тут тихо і… сумно, і чомусь хочеться плакати…
– Розкажи, Юро, про свого дідуся, – попросила я його.
– Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував
Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…
– Хто тобі розповів такі подробиці? – поцікавився Максим.
– Звідси недалеко село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, – пояснив Юрко.
– Юро, а співати тут можна? – запитала Клава.
– Звичайно.
Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:
Степом, степом Йшли у бій солдати. Степом, степом – Даль заволокло… Мати, мати Стала коло хати…У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.
Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло – безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…
– Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, – зненацька сказав Юра.
– Ти?! Зі своїм зором? – вихопилось у мене. – Ох і навоював би!..
– До речі, я в дитинстві не носив окуляри, – ображено буркнув Юра й одвернувся.
Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.
– Що це? – запитав я.
– Хтось вистрілив, – недбало сказав Максим.
– Може, браконьєри? – насторожилась Клава.
– Браконьєри… – Макс зверхньо скривив губи. – Тут ні косуль, ні оленів.
Я помітила, що Юрко не чув ні пострілу, ні нашої розмови, а над чимось міркував, задумливо протираючи скельця окулярів.
– Я хочу води. Ви взяли з собою воду? – вередливо запитала Клава.
Максим і Юрій перезирнулися.
– Звідси недалеко джерело, – сказав Юрій і показав рукою.