І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
— Я його загубив, — скрушно видихнув лисий.
Звичайно, паска було жаль, та все одно назад вони не поверталися. Як-не-як, а у вечірньому лісі не було особливої надії його віднайти. Краєзнавчі досліди інколи потребують і жертв. Тож голомозий обійдеться і без паска, і, окрім цього, Муфтик у рюкзаку вже не вовтузився.
Муфтик зрозумів, що з його протесту в заплічнику ніякого пуття не буде. Тільки зв’яжуть — і ку-ку… Ліпше вже принишкнути і чекати, що станеться далі. Не можна втрачати голову! Адже, незважаючи ні на що, він ще такий, як і був. Ані на
Непомітно для себе він почав складати рядки. Віршування подіяло вельми заспокійливо. Поезія дала йому нових душевних сил, а це в нинішньому становищі було чи не найсуттєвіше.
Краєзнавці верстали свою дорогу, і, коли нарешті дісталися намету, навколо панувала безмежна темрява. Одначе в тому місці, де палало вогнище, була напохваті купка хмизу, і невдовзі намет осяяло привітне полум’я. Лисань готував на вогні чай, а бородатий приніс із намету буханця і голівку сиру. Скоро вони можуть підкріпитися.
— А що ми запропонуємо своєму підопічному? — безпорадно мовив лисий. — Адже свіжини у нас немає.
— Може, він собі щось дістане? — припустив бородань. — Наприклад, вириє з-під землі крота.
Після цього лисий розв’язав заплічник і, схопивши Муфтика за зашийок, опустив кумедного чоловічка на землю.
— Ну, маля, як справи? — поцікавився він. — Чи вполюєш собі крота?
Муфтик мовчав. Це питання він вважав занадто принизливим, щоб взагалі відповідати.
— Чи, може, спіймаєш бодай мишеня? —підбадьорливо вів далі голомозий. — Хіба тебе сіроманці не навчили ловити мишей?
Муфтик, як і щойно, — ні пари з уст.
Адже він сам був для вовків, буцімто мишеня. Сірі хижаки гралися ним, так би мовити, у вовка — мишки. Але як про це розтлумачити краєзнавцям?
Голова його йшла обертом. Певне, вплинуло свіже повітря: адже Муфтик сидів у задушливому рюкзаку. А можливо, паморочилося від голоду? Як-не-як у вовчому полоні він не мав у роті й рісочки. Голод вельми дошкуляв Муфтикові, і він не міг одвести погляду від хлібини й сиру. Маленькому чоловічкові дуже хотілося шматочок хліба або кружальце сиру. Якби потамувати лютий голод, то вже неодмінно знайшов би доречні слова, такі слова, які б змусили врешті-решт прислухатися до нього краєзнавців.
О Боже! Як хочеться їсти, голодний, наче вовк… Саме це він їм і скаже!
— Я дуже… голодний… голоднісінький, —проскімлив Муфтик. — Голодний вовк!
Як часто-густо від хвилювання Муфтиків язик викидав колінця… Це ж треба — голодний вовк! Це ж мимоволі зірвалося з губ, і тієї ж миті голомозий схопився за ці слова.
— Насправді ти не вовк, — усміхнувся він приязно. — Це тобі лише видається.
І бородань додав:
— Ти ось ріс серед вовків, однак все-таки не вовк.
Муфтик просто зітхнув
Почуття неймовірної самоти заповзло в душу кумедного чоловічка. Люди були поряд, а він, як на зло, почувався страшенно самотнім, можливо, навіть самотнішим, ніж раніше. Його не розуміли, і це було найжахливіше, саме це відчуття самоти пригнічувало його до краю.
А тим часом щосекунди голод давався взнаки.
— Я прошу…— надтріснутим голосочком прошелестів Муфтик і сумно поглянув на краєзнавців.
Він хотів попрохати шматочок хліба. Та речення урвалося.
— Комірчику! — Муфтиків скрик (він-бо назвав улюблене ім’я!) розкраяв лісову тишу. В голосі його лунала невимовна радість, його обличчя випромінювало захват. Комірець! Собача вигулькнуло з пітьми і постало в колі світла, що падало від багаття. Маленький вірний і славний Комірець!
Радість зустрічі була взаємною. Неймовірно довгими стрибками Комірчик метнувся до Муфтика й заходився облизувати йому руки й обличчя. Він щасливо повискував, без угаву метляв хвостиком і нетерпляче поклав лапи Муфтикові на плечі. Той, геть слабий од голоду, упав долі, але й це не стримало пориву ніжності Комірця.
Краєзнавці дивилися на цю зустріч з неабиякою цікавістю.
— Комірчику, ой милий Комірчику! — розчулено ще і ще повторював Муфтик.
— Він називає собача комірцем, — усміхнувся бородань. — Здається, у нього є навіть почуття гумору.
— Просто неймовірно, як вони подобаються одне одному, — здивувався голомозий.
Бородай замислився.
— Не варто забувати, що собака походить від вовків, — почав нарешті він. — А оскільки маленький — вовчий вихованець, то, очевидячки, вони знаходять одне в одному те спільне, що їх споріднює.
— Так-так, — кивнув лисань. — Щось спільне у них справді є. Ось хоч би наявність шерсті.
— Маєш рацію, їхня шерсть майже однакова, — погодився бородань. — Гадаю, що ми повинні використати це собача в своїх інтересах. Адже воно набагато легше знайде спільну мову з вовчим вихованцем, ніж ми самі.
— Ото ж бо й воно, — погодився лисий. — Він міг би стати наче якимось посередником між нами і вихованцем сірих.
Бородатий відломив кусень хліба.
— Куть-куть-куть! — погукав він і мовив голомозому: — Найпряміша дорога до собачого серця лежить через шлунок.
Комірець нашорошився і пильно поглянув на бороданя.
Він був зголоднілий, як і Муфтик, можливо, навіть ще голодніший. Всю попередню ніч і протягом наступної довгої ночі блукав у великому й незнайомому лісі. Тоді за наказом улюбленого хазяїна Комірчик блискавично зник у гущавині, бо поряд були вовки, і, не вибираючи напрямку, гасав туди-сюди й нарешті остаточно заблукав у цьому велетенському пралісі. Пізніше йому все не таланило знайти сліди своїх трьох друзів. Він довго тинявсь, та, на щастя, все-таки помітив яскраві омахи багаття, які вказали йому шлях до милого хазяїна. І протягом оцього часу бідна істота не з’їла навіть крихтини.