І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
У лисаня задріботіли мурашки по спині. «Здається, я знов стаю дитиною, — подумав перелякано він і спробував одігнати думки про хлопчика-мізинчика. — Яка нісенітниця! А ще сам хочу бути краєзнавцем…»
— Де я? — урвав тишу Півчеревичок.
Півчеревичок зовсім оговтався і зацікавлено підвів голову.
— Ну, бачиш! — Бородатий переможно поглянув на лисого. — У нього знову запрацювала плівка. А вихованець сіроманців усе ще спить у рюкзаку, наче грудка.
Не звертаючи уваги
— Час прокидатися, — мовив лагідно. —Чайник уже закипає. Час вибиратися із рюкзака і ставати людиною.
Повне мовчання. Ані жодного звуку. Ні найменшого поруху в рюкзаку, — хоч дивися на нього чи ні.
—А що як з ним щось сталося, — занепокоївся голомозий. — Чи не задихнувся, не доведи Боже?
Стривожився і бородань. Він став похапцем розплутувати зав’язку рюкзака. Ще кілька напружених секунд, і тоді…
— Повен трави!
— У чому річ? — не розшолопав лисий. Бородатий підхопився.
— Накивав п’ятами! — вигукнув він. — Заплічник набитий травою! Обидва стояли, мов громом прибиті.
— Це — кінець, — зітхнув лисань. — Ми самі в цьому винні. Чому ж залишили його без догляду?
Цілковита безпорадність і пригніченість.
— Я хотів би дізнатися, кого ж ми тепер будемо навчати! — буркнув бородань. —Оцих, чи що?
Він показав пальцем на кумедних чоловічків. Голомозий пожвавішав.
— Їх би й справді варто було б пізнати ближче, — вирішив він. — Таких-бо зустрінеш не кожного дня.
Але бородатий скрушно змахнув рукою:
— Не варто глузувати, — насупився він. — Ми врешті-решт краєзнавці, а не якісь режисери лялькового театру. Ми повинні мати ясну мету, до якої треба прагнути.
— Так-так, — погодився лисань дещо розчаровано. — Ось лише наша мета зникла з рюкзака.
— Мусимо знову отримати її, — рішуче підкреслив бородатий. — Мусимо його розшукати. Можливо, він утік під крило своїх батьків — до вовчого кубла? Адже він їхній вихованець. Очевидячки, хоче й надалі жити по-вовчому, бо до нашого життя явно ще не звик. І, зрозуміло, йому кортіло сирого м’яса.
Мохобородько сів. Кумедний чоловічок уже остаточно прийшов до тями.
— Ти чував? — пошепки запитав у Півчеревичка. — Вовче лігво… Вихованець вовків… Невже той, про кого вони говорять, раптом виявиться нашим любим Муфтиком? Просто вони полонили його і через це й не виявили у вовчому лігвищі!
— Безумовно, — знічев’я кивнув Півчеревичок. — Муфтик? Так-так, звичайно, Муфтик…
Його осяяла вельми суттєва думка, але перш ніж її мовити, він хотів трохи обмізкувати.
Мохобородько підхопився й підійшов до краєзнавців.
— Перепрошую, —
Бородань мов і не помічав Мохобородька. Оцей хлопчик-мізинчик з бородою і Півчеревичок дратували його, тому що він не міг до пуття розтлумачити собі їхнє існування. Вони просто грали йому на нервах, і через це він і не хотів їх слухати. Лисий був приязніший.
— Вовчий вихованець дуже волохатий, — заходився пояснювати Мохобородькові. — Він приблизно такого зросту, як і ти. Я навіть сказав би, що у вас є щось спільне.
— Що спільне?! — вигукнув Мохобородько. — Авжеж! Адже той Муфтик — є той самий, про кого весь час ви точите розмову!
— Муфтик? — здивувався лисань. Тепер і бородатий не міг залишатися байдужим і весело зареготав.
— Муфтик! — захихотів він. — Вельми образно сказано! Якщо подумати, то вовчий вихованець і справді нагадує велику й м’яку муфту.
Бородань ще трохи розсипався сміхом. А тоді рішуче повернувся до голомозого:
— Ходімо! Я не зможу їсти-пити, допоки цей живий Муфтик знову не сидітиме, як голубець, у нашому таборі.
Мохобородько не встигнув кинути й слівця, як краєзнавці хутко полишили їх.
Запала тиша. Мохобородько безпорадно поглянув на Півчеревичка.
Хвилину-другу тривало мовчання, і несподівано Півчеревичок сказав:
— Ось коли з’ясувалося, що собою уявляє наш коханий друг! Вовчий вихованець! Помилуй, Боже!
Це й була ота суттєва думка. Над нею і сушив голову Півчеревичок.
Ошелешений Мохобородько не міг вимовити й слова, а його друг додав:
— Я добре розумію, чому Муфтик із такою радістю майнув од нас до вовчого кубла!
— Невже з радістю?! — вибухнув Мохобородько. — Ось так ти баляндрасиш про свого друга! Адже вовкулака затягнув його силоміць, ми ж бачили це на власні очі!
Півчеревичок промовисто усміхнувся.
— Хтозна, хтозна, — засумнівався він. — Сіроманець, можливо, впізнав у ньому свого колишнього вихованця. І Муфтик, до речі, й не опинався, бо, схоже, подумував про свіжину!
Мохобородько був обурений. Як отаке могло збрести в голову Півчеревичкові! Вовчий вихованець! Як тільки краєзнавці зронили кілька необдуманих слів, Півчеревичка наче підмінили. Неймовірно! І врешті-решт… І що б це значило, якби й справді Муфтик у дитинстві жив серед вовків? Це немає ніякого значення. Хто-хто, а вони знають його чи не найліпше. І куди там краєзнавцям або комусь іншому. І ось Мохобородько виснував:
— Якщо Муфтик і зріс поміж вовків, то це аніскілечки не вплинуло на його лагідну вдачу.