І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
Небавом усі хижаки взагалі запропали. На чолі з вовком усі підхопилися й кудись побігли. Минула хвилина-друга, а вони вже нічим не давали про себе знати — ані голосочка, ані шелесту…
Тишу порушив Півчеревичок:
— Нібито чуються голоси.
Обидва прислухались. Так і є — голоси. Чиясь розмова… Тріск зламаної гілки… Знову гул голосів… Кроки. І тоді з’явилися люди. Ну, звичайно, від кого б ще отак щодуху тікали вовки! Люди були ще вельми далеко, однак із верхівки берези Півчеревичок їх помітив. І нараз
— Можливо, це вони? — прошепотів ошелешено він. — Оті самі, які говорили про сире м’ясо!
Взагалі раніше, зустрівшись із краєзнавцями, Півчеревичок до пуття їх не роздивився. Тоді між дерев промайнули дві невиразні постаті. Одначе їхню розмову він чув. Ще й як! І добре запам’ятав голоси незнайомців. І що гучніше лунали голоси, які все наближалися, то Півчеревичок переконувався: це ті самі люди!
— Десь тут мають бути наші пастки, — почувся глухуватий голос.
— Ще кілька кроків, якщо я не помиляюсь, — обізвався дзвінкіший голос.
Ніякого сумніву! Вони! Краєзнавці прокинулись удосвіта разом зі сходом сонця. Правда, не від підвивань Муфтика, а прокинулись — і все. Вони, незважаючи на нетривалий сон, почувалися бадьорими й діяльними. Краєзнавці залюбки зайнялись би Муфтиком. Рюкзак спокійнесенько лежав на місці коло пригаслого багаття, і вони вирішили: нехай кумедний чоловічок виспиться скільки йому заманеться. Повернення до людей, без найменшого сумніву, дуже вразило Муфтика. Тож бородань і голомозий дали йому спати, скільки захоче. А вони тим часом оглянуть пастки. Так і вирушили в дорогу. Собачати не було, але двоє мандрівників були переконані, що до сніданку воно з’явиться. Настрій у людей був чудовий. Ось відшукати б ще капкани! Вони наддали ходи й невдовзі опинилися біля дерев, на яких влаштовували пастки.
— Диви! —раптом вигукнув голомозий. — На обох березах щось висить!
— Точнісіньке влучання! — зрадів бородань.
Але по хвилі краєзнавців огорнув подив.
— Що завгодно, але це не зайці, — пробубонів лисань і протер окуляри. — А ти що гадаєш?
Бородатий у свою чергу протер очі, оскільки окулярів у нього не було.
— Хтось, певне, недобре пожартував над нами, — припустив він. — У заячих пастках — якісь дивні ляльки.
— Адже вони ворушаться, — висловив здогад лисий.
— Тоді вони заводні, — запевнив бородань. — А можливо, працюють на батарейках.
Краєзнавці зупинилися під березами. Лисий помітив свій пасок, який Мохобородько зронив з переляку, підняв його й підперезав свою куртку.
— Отакої, — мовив задоволено. — Тільки я загубив його не тут.
Та несподівано з верховіття берези пролунав Мохобородьків голос:
— Я знайшов ваш ремінь у лісі, поблизу вовчого лігва.
Краєзнавці були ошелешені. Розбірлива людська мова!
— Допоможіть нам спуститися, — кинув сердито Півчеревичок. —
— Балакають! — прошепотів голомозий. — Вони взагалі не якісь там ляльки, а навіть…
Його фраза повисла в повітрі.
— Ну? — сказав із притиском бородань. — Хто ж вони тоді по-твоєму?
Лисий мовчав. Та й що він міг одповісти?
— Очевидячки, у їхніх нутрощах магнітофонна стрічка, — вперто вів своєї бородатий, хоча, власне, й сам більше не вірив, що мають справу з ляльками.
— Кров уже стугонить у голові! — забідкався Півчеревичок. — Хіба ви не розумієте? Ми ось-ось знепритомніємо.
— Напевне, їм улито штучну кров, —глузливо докинув лисань. — Усе-таки двадцяте століття!
Бородань не звернув уваги на цю шпильку.
— Давай уже опустимо їх додолу, — буркнув він.
По хвилі бородань нагнув верхівку берези, обережно вивільнив Півчеревичка з петлі, і те саме голомозий зробив із Мохобородьком. За мить потому двоє кумедних чоловічків стояли на землі.
— Вітаємо, матінко-земле! — урочисто вигукнув Півчеревичок. — Як хороше відчути знову під ногами рідну землю!
Та зненацька він гойднувся, змахнув руками й розпластався перед краєзнавцями.
— І не ворушиться, — сторопів голомозий.
— І все ж вони — заводні! — переможно вигукнув бородань. — В одного пружина вже не діє!
— Та він просто знепритомнів, — співчутливо кинув Мохобородько. — Скільки пережив бідолашний. Якби ви тільки уявили…
Речення кумедний чоловічок не завершив: від запаморочення упав поряд із Півчеревичком.
— Красненько дякую! — Бородатий безпорадно поглянув на голомозого. — А де ж тепер візьмемо ключа, яким би знову їх завести?
ПІВЧЕРЕВИЧОК ПОЛИШАЄ МОХОБОРОДЬКА
Коли Півчеревичок і Мохобородько нарешті отямились, вони побачили, що лежать один біля одного перед наметом краєзнавців. А ті саме готували сніданок. Над вогнищем парував чайник.
— Диви, вже заворушились! — вигукнув лисий, показуючи на кумедних чоловічків.
— Очевидячки, все-таки вони працюють на батарейках, — байдуже кинув бородань. — Або навіть на сонячних батарейках.
І, помітивши подив свого напарника, пояснив:
— Адже вони вилежувались на осонні. Сонце знову зарядило порожні батарейки, і ті запрацювали. Чи ти не віриш?
Голомозий не відповів. Із наростаючим інтересом він усе дивився на Півчеревичка й Мохобородька. Буцімто хлопчики-мізинчики. Тільки трохи більші. У дитинстві він сприйняв би їх неодмінно як хлопчиків-мізинчиків. У другого є навіть борода. А може, вони є подібні до таких? Наче хлопчики-мізинчики двадцятого століття або, як би це висловитись… І коли ще помізкувати, то й вихованець вовків завбільшки з дитя людське. Раптом і він не хто інший, як оті…