І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)

Рауд Эно Мартинович

— Можливо, маєш рацію, — не заперечив Муфтик. — Я про це раніше не думав.

Деякий час вони мовчки роздивлялися фото.

— А тут ось — мій дідусь ще молодий, — сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому. — Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі.

— Яка гарна фотокартка, — розчулився Мохобородько. — І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі!

— Адже це — весільна муфта, — пояснив Муфтик, усміхаючись. — Пошито зі шкури білого ведмедя.

Він знову перегорнув сторінку.

—

Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою.

— Яка славна сімейка! — тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: — Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку?

Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька.

— Півчеревичкові? — повторив він. —Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого.

— Ага, ти вважаєш, немає?

Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав:

— Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем!

— Вовчим вихованцем? — здивувався Муфтик. — Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок…

Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка:

— І він теж…

Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу.

— Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі, — продовжив похмуро Мохобородько. — Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж… Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою…

Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив?

— Що зі мною?.. — запитав тихо Муфтик. — Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так?

— Приблизно так, — ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько. — Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав.

— І через це він покинув?

— Через це він і покинув.

Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку.

І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті… Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш — правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько

почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові:

— Візьми, будь ласка.

Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки.

— Дякую, — сказав Муфтик, засовуючи ягоди до рота, проте все ще схлипуючи.

Мохобородько лежав і думав: скільки ж це триватиме? Скільки ж отак триватиме?

І раптом: «Тук-тук-тук!»

Муфтик перестав схлипувати.

І знову: «Тук-тук-тук!»

«Ось нарешті прибула й стара з косою, — подумав Мохобородько. — Стукає у вікно. Зараз увійде…»

Він заплющив очі й став напружено чекати.

ПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯ

Коли Півчеревичок розпрощався з Мохобородьком і пішов геть од намету краєзнавців, він був сповнений рішучості розпочати нове, самостійне життя.

«Врешті-решт я все-таки особистість, — думав він. — Чому я повинен увесь час плентатися за кимось хвостиком? Я і сам почуватимуся чудово, принаймні набагато ліпше, ніж разом з оцими так званими кумедними чоловічками».

— Півчеревичку! — долинув до нього тривожний вигук Мохобородька, одначе Півчеревичкове серце озлобилося, і він, не зупиняючись, крокував далі.

Якщо Мохобородько бажає неодмінно провести своє життя з вихованцем вовків, то, будь ласка, він аніскілечки не перечитиме. Адже в Мохобородька якісь вельми чудернацькі захоплення. Його приваблюють змії, вовчі вихованці тощо. А він, Півчеревичок, не хотів до кінця життя пов’язувати себе з таким товариством. Він обере іншу, свою самостійну дорогу…

— Півчеревичку! — знову гукнув Мохобородько.

Але той не відповів. Півчеревичок зробив свій вибір. Завдяки краєзнавцям, його очі відкрито, завдяки їм він побачив Муфтика наскрізь. Вихованець вовків, саме так. Усе-таки краєзнавці розбираються в такій справі. Нині, коли збігло чимало часу, Півчеревичку було дивно, що він одразу не збагнув якого роду-племені Муфтик. Хтозна, з якої шкури пошито його муфту…

«Ні і ще раз ні, — міркував розгніваний Півчеревичок. — Йому, Півчеревичку, Муфтик не потрібен. Ні Муфтик, ні Мохобородько. Він і самотою почуватиметься добре. Він-бо не якийсь там Муфтик, який через свою самоту ллє сльози. Не знаю, звідки взагалі причепився до Муфтика страх самотності? Напевне, звідтіля ж… із вовчого кубла. Напевне, в нього, так би мовити, стадний інстинкт у крові, не інакше. Якщо тебе постійно батожить стадний інстинкт, зрозуміло, не побажаєш жити осібно…» Досі Півчеревичок ступав навмання. Та і ось зупинився, щоб визначити напрямок. Де ж море? Очевидячки, десь попереду. Саме до моря він і вирушить. Купить пару пляшок смачного пінистого лимонаду, зариється в пісок і час од часу відпиватиме по ковточку або по два. Розчудесно! Лимонад бульбашить, а море шумить. Справжній відпочинок. Такий відпочинок він давно заслужив. Сонце, повітря, пісок, вода й лимонад! Що ти ще жадаєш, душо?!