Звірослов
Шрифт:
Коля мовчить.
– Але за що? Що я тобі зробила?
Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.
– Мене всі люблять, - плаче вголос, - бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.
Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його
– Це мені?
– від здивування Капітоліна перестає ревіти.
– А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.
Усе одно бере бутерброд і надкушує.
– А ти добрий, Коля, - каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску.
– Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.
Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.
– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?
Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.
– Натаха, тут попахує криміналом!
– збуджено каже Капітоліна.
– Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.
– Я нічого не чула, - сонно відповідає Натаха.
– Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.
– І таких людей, як ти, - більшість, - ображається Капітоліна.
– Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.
– Ти куди?
– Натаха висуває голову з-під ковдри.
– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.
– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!
Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.
– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють - ти будеш винна.
– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох?
– Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається.
– Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?
Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.
– Мороз, - шепоче Натаха.
– Я залегко вбралася.
У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.
Капітоліна всміхається.
Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, - тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:
– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?
Капітоліна тулитиметься до його широких
– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!
– Ну що ж, - скаже він, і погляд його потеплішає, - щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.
– Тільки через мій труп!
– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.
Натаха торкає Капітоліну за рукав:
– Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.
– Не сци, Натаха.
Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.
– Гупало дуже сильно, - пробує аналітично мислити Капітоліна.
– Це означає, що падало звисока.
– Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.
– Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.
Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.
– Ходімо, - ниє вона.
– Тссс! Дивись, Натаха!
На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.
– А я тобі казала!
– сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед.
– Я тобі казала!
Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.
– Що там, Капітоліна?
Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.
– Що це, Капітоліна?
– Це батон, - тихо каже Капітоліна.
– Білий, черствий батон.
Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, - тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз - що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна - і в цьому її… як це слово?… шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім - уміти рахувати.
Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.
Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».
Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.
«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»
Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.
«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».
Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.