Звірослов
Шрифт:
Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.
– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?
– Сумніваюся.
– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…
– Не треба на касу!
– злякано вигукує Капітоліна.
– Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.
– Чому, Капітоліна?
– Я… я не знаю таблички множення!
Альберт Романович заходиться сміхом.
–
– Так.
Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.
– Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.
– Я не хочу бути хитрою.
– Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.
Капітоліна нічого не розуміє.
– Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.
– Я знаю достатньо.
– Нічого ви не знаєте!
Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.
– Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.
– Неправда!
– сахається Капітоліна.
– От бачиш, - Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, - ти хитруєш.
– Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!
Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.
– Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.
Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!
– Через два тижні можеш іти куди хочеш, - говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.
– Дякую.
Капітоліна простує до виходу.
– Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?
Капітоліна ні секунди не вагається з відповіддю. Є речі, які вона просто знає.
– Ніяк. Жінка не повинна заробляти гроші.
Кінець січня. Усюди пахне весною, навіть у переході з «Хрещатика» на «Майдан Незалежності». Сьогодні неділя. Людей зовсім мало.
Не треба думати, що буде далі, думає Капітоліна, тримаючи в руках табличку «Гадаю по руці».
Оперна співачка і дідок з лупами теж на своїх місцях.
Головне бути впевненим, що ти робиш усе правильно.
Капітоліні страшно. Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін.
Невже я зовсім не потрібна ТУТ?
– Зачєм ти тут стоїш?
– раптом звертається до Капітоліни дідок з лупами.
У його голосі чується щось вороже.
– Правільно!
– докидає оперна співачка.
– Жени її, Алєксєй, в шию!
Капітоліна оторопіло дивиться на своїх сусідів.
– Чим я вам заважаю?
– Ти отвлікаєш нам клієнтів!
Дідок
– Пішла звідси вон!
– кричать обоє.
– Тоже мені, святоша!
П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.
– Я вам ніяк не заважаю, - скиглить Капітоліна, - дайте мені спокій!
– Сказали тобі - пошла вон! Хіромантка нашлась!
Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.
– Не бий її в живот, бий по почкам, - радить оперна співачка дідкові з лупами.
– Да вона крутиться! Не можу попасти!
Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.
Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.
Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл - оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.
Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.
– Коля? Що ти тут робиш?
Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.
– Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати, - хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, - ти мені не батько і не чоловік!
– Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.
– Тільки через мій труп!
– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.
Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.
– Як ти смієш!
– обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.
– А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.
Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.
– І що ти зараз скажеш, Капітоліна?
– Нічого. Подивлюся, хто там живе.
– Я не можу! Мені стидно!
– Не сци, Натаха.
Вони виходять на коридор дев’ятого поверху.
– Ось ця квартира, - Капітоліна тикає пальцем у старенькі дерев’яні двері і тисне на дзвінок.
– Боже, і чого я тебе слухаю!
– молиться Натаха сама до себе.
– Вічно куда-то з тобою встрягаю!
Двері відчиняються. На порозі - старенька бабця в поношеному вицвілому халаті.