Зворотня сторона Демонології
Шрифт:
Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.
Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це – лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не
Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…
Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все – нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”
Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням – треба давати звідси драла… поки не пізно!
…V…
Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було – лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку – з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.
Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.
О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше – чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше – години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).
Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив – співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?
Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях – хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати
Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж – навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати – стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія – приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.
Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж – глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!
– Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!
– Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.
– З Демонології? Які ж демони в Манівцях?
– О, треба знати, де шукати.
Це мені чомусь не сподобалося.
– М-мм… так, вам це добре вдається.
– Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.
– Демонів шукати? Дзуськи!
– Ну, ти ж знаєш місто і все таке.
– То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.
– Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
– А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
– Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.
– В смолу. І обкачали в пір'ї.
– Твоїй винахідливості можна позаздрити.
– Моїй?!
– А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?
– А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!
– Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.
– А-аа, красно дякую, – тут мені стрельнула химерна думка, – а вам не страшно, що я це…ну…
– О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.
– Перебільшували?!
– Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?
– У Медді… Ну, Мадам Мадлен.
– Бордель Мадам Мадлен?!
– Так. Медді – моя старша сестра. Це – дім, де я виросла.
…VI…
Скажу чесно, Манівці не викликали у пана Бішопа особливого захоплення. Звісно, ніякого архітектурного планування, вузькі брудні вулички… На моє запитання про його перше враження від нашого чудового міста пан Бішоп відповів: “Гм-м, тут так багато дерев!” Така відвертість вражає.
Дорогою додому я зустріла чимало знайомих, з усіма віталася, а вони поглядали на мого високого супутника. Ким, цікаво, вони його вважали? Мені досить скоро випало про це дізнатися.