Зворотня сторона Демонології
Шрифт:
– Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! – Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі – від забобонного жаху до улесливого зачудування.
– Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.
– Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?
– Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.
– Отакої! – Гаел був шокований, – а дідька
– Ну, почнемо з борделю, – я нахабніла на очах, – вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?
– Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…
– Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?
– Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.
– Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?
– Не все так просто. З вас, – він нахилився до мого вуха, – довгий і пристрасний поцілунок.
– А дідька лисого – не треба? Це ще навіщо?
– Ну, це вже стосується другого пункту.
– Фі, як банально.
– Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…
– Що ми – колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?
– Та від вас же за кілометр тхне.
– Відьмачим духом, – я приречено зітхнула, – горе мені, горе.
Гаел поскріб потилицю.
– А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.
– Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.
– Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.
Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.
– Ого, телепечатка!
– Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.
– Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!
– Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!
У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.
…VІІI…
Там на мене чекало щось неймовірне.
У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше – жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.
Ось із дверей вийшла Медді, хапнула ротом повітря і безсило опустилася на лавку. Таке обличчя, напевне,
Я розгублено зупинилася. Медді підвела на мене очі, зміряла божевільним таким поглядом і зомліла. Пан Бішоп флегматично поклав її назад на лавку і знову затягнувся сірником.
– Теодоре, – не витримала я, – киньте каку з рота! Чи тут у нас тепер Перша Приватна Божевільня?! А я думаю, чому так народ юрмиться!
Я думала, він зараз теж зомліє, та вийшло інакше. Із зойком “Демони! Демони! Демони!” пан Бішоп підхопився на ноги, перечепився через Медді і боляче стукнув своєю дебелою башкою мені по правому коліну. Я так і сіла, відчуваючи як до мене тихо і непомітно підбирається істерика.
– Йой, чорт! – заволала я, – та що ж це відбувається?!
Тут з будинку вискочила Б'янка, дико роззираючись навколо. Їй потрібна була лише якась секунда, щоб оцінити ситуацію. Наступної миті ми всі троє були жорстоко відлупцьовані по щоках і облаяні останніми словами. Кращої допомоги годі було чекати.
– Та, може ж, мені хтось пояснить? – схлипнула я, відтираючи травмоване обличчя.
– Зараз, зараз, – пообіцяв пан Бішоп, – ходімо.
Мене відвели до власної кімнати, на дверях якої невинно так висіла табличка “не турбувати”. Ага, що би ви думали – звідти таке було чути! Досі не розумію, як це я відчинила двері і увірвалася до кімнати… Треба сказати, що вилетіла я звідти втричі швидше, червона, як рак, зварений мстивим Грекою за особливо жорстокою технологією. Що там було? Гмм… Я. І ще багато людей, і всім було дуже добре. Я з надією подивилася у лагідні Бішопові очі.
– Правда, я просто божеволію?
– Та ні, цим і не пахне, і не сподівайся. Та і чого ж, все так природньо, красиво і вигідно для бізнесу. Єдине, що мене вражає, це… ну, словом, це ж уже сім годин продовжується… Як тобі вдалося?
– Талант, потяг до прекрасного, фізична підготовка! Бішопе, не знущайтеся, прошу! Я не знаю!
– Ну, звісно. – Його трохи тіпнуло, коли двері до моєї кімнати почали зі скрипом відчинятися досередини. Видовище не для слабкодухих. – Чи це може бути пов'язане з пригодами Бети, ну, коли вона так гарно гойдалася на люстрі?
– Знаєте, пан Бішоп, проблема, напевне, в моєму понівеченому почутті гумору. Ні тоді, ні зараз, у мене навіть не було чіткого бажання утнути таку штуку. Ну та маємо, тих, що маємо. А от що з ними робити далі? Хто у нас тут спец по демонах?
– Ну, можна провести екзорцизм, покропити декого святою водою, а то й інквізиторську рейд-групу викликати… Що, очима кліпаєш? Сама напросилася.
– Хто це тут погрожує?! – прошипіла я крізь зуби, – Хочете приєднатися до виробництва нашого маленького рекламного трюку?