Зворотня сторона Демонології
Шрифт:
– А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…
– Делі, не заводься, – порадив пан Бішоп, – у тебе тут зараз велика проблема.
– Яка така?
– Тобі загрожує незалік.
– Пізно схопилися! Невпійманий – не крадій.
– Ну чого ж, було би бажання, – замріяно повідав Бішоп, – та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?
– Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!
– Аделін,
Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.
– Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.
При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.
– Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!
– Що? – розгубився той, – Тебе чи рушник?
– Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!
Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.
– Н-ну я ніяк не можу…
– Станьте зручніше і спробуйте ще раз.
– Даремно. Нічого не вийде.
– Але чому?
– Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.
– Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!
– І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!
– Ох, я вам влаштую дольче віту!
Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.
І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася – позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.
– Аа-хха. – Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…
…Х…
Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…
М-да, плідна дискусія.
Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.
– Хе-хе.
– Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?
– Угу.
– Прошу.
– Угм?
– Будь ласка.
– Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер – мій найліпший друг.
– Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера,
– Ага, – погодився Бішоп, – зате поважають. Ну добре, почнемо.
Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.
– Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.
– Бішопе, я вас дуже прошу…
– Що?
– Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.
– О, леді, вам пасує зелений колір.
– А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?
– Зараз – ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.
– А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.
– Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!
– Злякалися? Ха-ха-ха, – зловісно розсміялася я, – Правильно. Мене треба боятися.
Він покосився на мене, сумно зітхнув.
– Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?
– Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.
Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.
– А знаєш, Делі, – промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, – Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.
– Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.
Конец ознакомительного фрагмента.