Зворотня сторона Демонології
Шрифт:
– Ні!
Як можна бачити, він таки добряче завівся. Не знаю, що було би далі, якби в двері не постукали. Медді підхопилася з місця.
– Дівчата, бойова тривога! Всім зайняти свої місця!
У борделі починався робочий день. Я просковзнула до своєї кімнати. Треба відпочити – в мене завтра відповідальна зустріч у муніципалітеті.
…VІI…
Зранку переді мною постала проблема – як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками
Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”– вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.
Гаел – ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.
Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим – виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.
Я звернулася до одного з охоронців.
– Як мені потрапити до приймальні Гаела?
– Какова лешева? – рявкнуло страховидло, – Прійом по вторнікам!
Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.
– Та я до нього зі справи – все ж таки спробувала я, – він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.
– Я ж вам сказал! А што, – видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, – с бордєлєм?
– Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!
Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода – приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.
– Хто?! – прозвучало питання звідкись згори.
Я назвалася і повторила своє пояснення.
– Процедура? – прошипів жіночий голос, – а довідка у вас є?
– Яка довідка? – здивувалася я, передбачаючи ускладнення.
– Про проходження медичного обстеження.
– Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.
– Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.
– Які
Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.
Печальна доля оббивателя порогів – в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.
Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви – Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.
Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку – “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.
З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.
– Чого ви тут двері довбаєте? – почувся голос зсередини, – не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.
– А я ж хто по вашому? – визвірилася я, – інкасація?
– Тьху-тьху-тьху.
Двері обережно прочинилися.
– Щось я вас не пам'ятаю.
– А я стажерка. Перший день працюю.
– Вам що, теж в газети потрапити закортіло? – поцікавилися двері.
– Чого б це?
– Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…
– Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, – невпевнено збрехала я.
Двері вибухнули реготом.
– А, може, ви мене пустите всередину, – спробувала я, – а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.
Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.
Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак – солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.
Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…
– Ви що, дівчино, на чаї ворожите? – поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. – А хочете, я вам кави замовлю?
Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.
– Хочу, – бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити – Боже збав.
– Сподіваюсь, не надто міцна, – галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, – А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?
– Мн-н… Так.
– І як вам?
– Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.
– А сам “волоцюга Гаел”?
– А що, у вас негативний досвід?
Він раптом вибухнув істеричним сміхом.
– Вгадали!
– Щось я вас погано розумію, – покосилася я на сусіда, – а ви ким тут працюєте?
– Головою муніципалітету.
– Го… го… Ой, чорт!