20 000 льє під водою
Шрифт:
— І ставлять будівлі,— додав Консель.
— Ну й жартівник! — відповів Нед Ленд. — А тоді тварина раптом пірнає під воду, і всі мешканці — шубовсть у безодню!
— Все точнісінько, як у мандрах Сіндбада Мореходця 81,— зауважив я, осміхаючись. — Ви, Неде, видно, полюбляєте кумедні вигадки. Он які ваші кашалоти! Либонь, самі не вірите тим побрехенькам.
— Пане природознавцю, — серйозно відповів канадець, — коли кажуть про китів, доводиться вірити всьому… Ні, ви тільки гляньте, як він пливе! А як пірнає! Чувано, ніби ці тварини днів за п'ятнадцять можуть обійти навколо світу.
— Може,
— Ну, ви, певно, знаєте, пане Аронаксе, що на самім початку світу кити плавали ще швидше?
— Та невже? Чому ж то?
— Бо тоді хвіст у них був сплющений вертикально, як у риб, ударяв він по воді зліва направо і справа наліво. Отож Творець, побачивши, що вони занадто вже меткі, взяв та й викрутив їм хвоста. Відтоді вони плескають ним по воді згори вниз і плавають повільніше.
— І ви, Неде, хочете, щоб вам вірили? — запитав я.
— Трошки, — відповів Нед. — Не більше, ніж тоді, коли б я сказав, що бувають кити по триста футів завдовжки і важать по сто тисяч фунтів.
— Ну, це вже було б занадто, — сказав я. — Одначе слід сказати, що деякі китоподібні бувають справді велетенські. Кажуть, з одного кита самого тільки сала витоплюють до ста двадцяти тонн.
— О! Та я те бачив на власні очі,— сказав канадець.
— А чого ж, охоче вірю, Неде. Вірю і в те, що трапляються кити завбільшки як сто слонів. Справжня дивовижа, коли мчить отакенна штука!
— А чи правда, — запитався Консель, — що кит може потопити корабля?
— Корабля? Мабуть, ні,— відказав я. — Хоч і ходили чутки, ніби 1820 року саме отут, у південних морях, кит кинувся на судно «Есекс» та й гайда його штовхати зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно кормою зачерпнуло води і миттю пішло на дно.
Нед лукаво глянув на мене.
— Мені не таке було, — сказав він. — Одного разу кит так мене оперіщив хвостиськом, — певніше, мого човна, — що нас швиргонуло догори метрів на шість. Он як! Але проти вашого кита мій всього-на-всього китенятко.
— А кити живуть подовгу? — спитав Консель.
— По тисячі років! — одразу відповів канадець.
— А звідки ж ви знаєте, Неде?
— Так кажуть.
— А чому ж так кажуть?
— Кажуть, бо знають.
— Ні, Неде, не знають, а тільки гадають. І ось підстава: років чотириста тому, коли тільки почали полювати на китів, вони були набагато більші проти сьогоднішніх. Отож цілком логічно дійшли думки, ніби нинішні кити перебувають на стадії росту. Тим-то Бюффон і сказав, що сьогоднішні кити можуть жити по тисячі років. Зрозуміло?
Та Недові Лендові було не до розмов. Він і не слухав мене. Адже кит підпливав ближче й ближче. Нед пас його очима.
— Ого! Та тут не один кит! Десять, двадцять — ціла череда! А я мушу сидіти та тільки дивитися! Мені ж спутано руки й ноги!
— Слухайте, Неде, — мовив Консель, — а чому б вам не спитати в капітана дозволу пополювати?
Консель іще не встиг доказати, як гарпунер кинувся прожогом до люка — шукати капітана. Незабаром вони вдвох повернулися на палубу.
Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували за милю від «Наутілуса».
— Це південні кити, — сказав він. — Багата пожива на цілу китобійну флотилію.
— Чи не дозволите, капітане, пополювати? Бо геть зовсім забуду гарпунерське ремесло.
— А навіщо без потреби винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китове сало нам не потрібне.
— Але ж у Червоному морі, капітане, ви дозволяли нам полювати тюленів! — зауважив канадець.
— Тоді команда
Неважко уявити собі, з якою міною слухав Нед Ленд капітанову мораль. Напучувати мисливця на шлях милосердя — це кидати слова на вітер. Нед дивився на капітана Немо й, певне, не тямив, що той йому говорив. Проте капітан мав рацію. За такого варварства скоро не залишиться в океані жодного кита.
Нед Ленд просвистав свою «Янкі-дудль» 82, засунув руки в кишені й повернувся до нас спиною.
Тим часом капітан Немо, стежачи за китами, говорив до мене:
— Я слушно казав, що китам і без людей вистачає морських ворогів. Навіть зараз китам доведеться зіткнутися з дужим напасником. Чи помічаєте ви, пане Аронаксе, за вісім миль під вітром рухливі чорні цятки?
— Помічаю, капітане.
— То пливуть кашалоти, страшні тварини, що їх випадало мені бачити величезними зграями — по дві-три сотні. Оцих шкідливих хижаків і треба винищувати.
На останні капітанові слова канадець ураз повернувся до нас.
— Прекрасно, капітане, — сказав я. — Ще не пізно. От ми й захистимо китів!..
— Не варто наражатися на небезпеку, пане професоре. «Наутілус» розжене кашалотів. Його сталевий таран, мабуть, незгірше Недового гарпуна.
Канадець тільки знизав плечима, — мовляв, бити кашалотів тараном судна? Де таке чувано?
— Зачекайте-но, пане Аронаксе, — мовив капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви зроду не бачили. Ніякого жалю до цих хижаків! У них тільки й того, що паща та зуби.
Паща та зуби! Ліпше не описати головатого велетенського кашалота, що сягає двадцяти п'яти метрів у довжину! Величезна його голова вдвічі більша за тулуб. На відміну од беззубих китів, верхня щелепа яких втикана роговими платівками, так званим «китовим вусом», у кашалота з підряду зубатих китів спідня щелепа має двадцять п'ять загострених зубів — кожен двадцять сантиметрів довжиною і важить два фунти. У величезному черепі є чимала порожнява, розділена хрящуватою перетинкою надвоє і наповнена дорогою оліїстою рідиною, так званим спермацетом. З одного кашалота дістають до трьохсот — чотирьохсот кілограмів цієї рідини. Кашалот — неоковирна тварина; це скорше пуголовок, аніж риба. Він дуже незграбно збудований. Лівий бік тулуба непропорційний щодо правого; ця тварина, сказати б, із «недостачею» в лівому боці; дивиться вона тільки правим оком.
Тим часом страхітлива зграя підпливала ближче й ближче. Помітивши китів, кашалоти зібралися до битви. Можна було сказати наперед: переможуть кашалоти, і не тому тільки, що вони краще озброєні до нападу, аніж їхні сумирні противники, але й тому, що кашалоти здатні довше залишатися під водою.
Настав час допомогти китам. «Наутілус» поринув під воду. Консель, Нед і я посідали при вікні салону. Капітан Немо пішов у рубку стерничого, щоб самому керувати судном, яке мало зараз стати за винищувальне знаряддя. Незабаром я відчув, що гвинт закрутився швидше і «Наутілус» поплив хутчій.