Архе
Шрифт:
Теж, певне, Об'єкт №2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів
було: старший чоловік біля водія - ділився думками з приводу того, що на
вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу
ж за водієм, і ми двоє на задньому
сидінні.
– Зупиніть тут, - попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього
виду (на люстерку - ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.
Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки
Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора
теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а
з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості. Місто
насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до
станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і
стукає по
182
183
рейках молотком на довгій ручці, - й здається, ти зовсім не v Львові, а в
якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та
коробки фабрик - кіото невдах. Під об'ємом завойованого простору тумани
прогинаються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви
поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.
13
Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс-центом телевежі. Мій
знайомий, ритм-ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився
до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у
ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з
ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви
і прийняв православ'я.
Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу
ловлять.
Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї
сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав:
«Хочу бути таким, як він».
– Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.
– Якої?
– Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного
разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал
галогенів не дуже подобається Високому Замкові.
– Тоді, може, варто проводити його деінде?
– А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?
Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.
Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.
– Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.
Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння,
потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його
сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки
долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити
теж.
Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму
дерев.
Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка
зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я
спитав:
– А в чому полягатиме Ритуал?
– Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?
– Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.
– Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з
переляку. Ми вийшли на середній ярус
парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-
ався аж до острівця натрієвого світла.
– Швидше!
– прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви
у низеньку згорблену
бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь
зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого
ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками
зі швидкістю приблизно метр на хвилину.
– Це Бідна пташечка Високого Замку, - тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя
і чекав наближення жебрачки.
– Вона постійний об'єкт присутності цього парку.
Сторож. Щоразу інший, але по суті - той самий. Доведеться відчепитися від неї
зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.
184
185
– Дітоньки добрі, - таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила
бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що
її постать сягає мені заледве грудей.
– Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете. Дайте п'ять копійочок.
І най вас Бог благословить.
Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову
цигарку.
– Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок,
– тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її
голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п'яти копійок.
– Тут
слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.
– Прошу пані, - озвався я.
– А Ви звідки?
– Я? А я звідти, - старенька невизначено махнула рукою.