Архе
Шрифт:
– Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.
– Модно?
173
– Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуляція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova. Відчуваєш, куди це веде?
Я тричі знизав плечима.
– Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є
графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.
Розумієш?
Бритпоп. Свідомий кітч. Я-надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в
рило. Тощо.
– А в мені, - спитав я, - Які надбудови узріли Ви в мені? Нестор глянув на
мене, прицмокнув губами, наче
звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.
– Ви є людина-унітаз, Дмитрику.
– Без образ?
– перепитав я про всяк випадок.
– Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати
архетип - це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви
накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою
водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське
всепрощення.
Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою
кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти
воду, так?
– А чому ви Опера скрипу?
– спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні
сефіроти.
– Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, -
Нестор затягнувся сигаретою.
– Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в
рот при поцілунку. Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота
порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для
Галичини Знаком Генія, у Львові з'явилося кілька вінілових платівок із
записами її арій - Аїда, Чіо-Чіо-Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв
культурного прогресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що
зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як-от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі - усім тим, що можна звати
культурними кодами. Ти зрозумів. Я кивнув.
– Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить
найвищого злету генія сакральним вважався будь-який аспект, властивий
платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».
Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолоджувалися поскрипуванням грамофонної голки на
платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голосі 3 їхнього боку це був
однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку
культурному плані років так на двісті. Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати
втрачене, ніколи. Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу
платівки - це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної
діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі -
прийшов час дивитися на діаманти!
– А голос?
– Та до пизди той голос.
Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.
– То, кажете, Опера скрипу - нащадки тих родин... що слухали скрип?
– Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу - так, як її
розумієте Ви, Дмитре, - тільки частка нового, безмежного естетичного
горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу - це скрип
думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очищеного від первородного
гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали
естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не
174
175
готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне
ідейне русло згідно з нашим світоописанням.
Опера скрипу - це не більше, не менше - нова естетична революція. Ми - це
нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам.
Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й
прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо
тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.
– І все ж, - втрутився Дикий.
– Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою
парадоксальну божественну природу...
Нестор скривився в сарказмі.
– Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле
саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали
віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі
домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше
нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг
вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не
обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до
абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...
– Амінь, - озвався Дикий.
«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:
– А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика