Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
Анiтi хотiлося зупинити його, переключити увагу на якусь iншу тему, а потiм подумала: а навiщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..
– Отакi нiкчемнi людцi, - голосно продовжував Туо, - i забрали собi таку велику владу! До чого докотилося людство... I коли ж воно повичищає свої авгiєвi стайнi?
Розпалившись, вiн ще довго проголошував патетичнi фiлiппiки проти зла, несправедливостi, дикунства i свавiлля, що, на його думку, заполонили Землю. Анiта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловiсних Фрагових датчикiв. Нарештi й Туо помiтив
– Звичайно, не тут говорити про все це...
– промовив безнадiйно. А тодi схопився, сiв, стиснув її лiктi i гаряче зашептав: - Анiто, люба, я бачу ви менi спiвчуваєте, допоможiть зустрiтися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповiв йому все...
"Боже мiй, - подумала Анiта, - вiн таки божевiльний. Не розумiє реального стану речей..."
– Доки йде слiдство, - сказала якомога спокiйнiше, - вас нiкуди не вiдпустять.
Вiн пiдвiвся i почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливi горби пiдлоги. Вони вгиналися пiд його ногою, взутою в парусиновi капцi, i одразу випиналися, як тiльки нога вiдривалася од них.
– Як же вийти з цього тупика?
– голосно скаржився Туо.
– Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Анiто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?
"А вiн дуже гарний", - майнула думка.
– Будь ласка, яке прохання?
– Принесiть менi дiамант.
"Оце так маленьке прохання! Нi, вiн таки божевiльний".
– Чому у вас такий подив на обличчi, а в очах... ляк?
– Бо це... дуже коштовна забавка. Де ж я вам вiзьму?
– У мене був... Певно, вони його знайшли там, де впав мiй апарат. От я й прошу: нехай повернуть.
– Навiщо вiн вам?
– Та так, потрiбен.
Анiта пiдвелася.
– Ну, що ж... я скажу докторовi Фрагу.
– Я був би вам вельми вдячний, Анiто.
Вона взяла свої черевики i так стояла, тримаючи їх у руцi.
– I ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звiдси. Надiшлiть президентовi телеграму вiд мого iменi: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космiчний мандрiвник". Я б йому все розповiв...
– I ваша адреса...
– Адреса? Лiкарня, звичайно. У вас... таке занепокоєння на обличчi, Анiто. Чого б це?
– Та нiчого... стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.
– Так, так, це дуже важливо! До речi, а де ви живете?
– Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, - машинально вiдповiла Анiта.
– А навiщо це вам?..
– Може, коли в гостi прийду!
– усмiхнувся Туо.
– Можна?
– Приходьте. А зараз до побачення.
– До побачення. I знаєте що... А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, бiлого...
– Постараюся.
Поклала палець на червону кнопку в дверях, i її одразу випустили. В коридорi мало не налетiла на осоружного сержанта.
8
Наступного дня, коли Анiта чергувала у своїй клiнiцi, її покликали до кабiнету номер тринадцять. Фраг сяяв - петляв бiля свого столу, потираючи руки.
– Молодець, Анiто! Дiло
Дiвчина запитливо подивилася на нього, явно не розумiючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що...
– Ви звернули увагу - каже, що президентовi все розповiсть?
– Здається, так. Але ж хiба президент...
– Сподiваюсь, ви послали телеграму?
– Нi... ще нi...
– Оце погано. Так хорошi друзi не роблять. Пообiцяли - значить надiшлiть. I квитанцiю йому вiднесiть.
– Хiба президент читатиме телеграму... з психiатрички?
– Це вас не стосується. В канцелярiї президента є кому читати. Негайно пiдiть на телеграф i надiшлiть. Сьогоднi ж вручiть йому квитанцiю.
Анiта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.
– Я хотiла вам сказати... боюся до нього заходити. Хворому, знаєте...
– Та нiякий вiн не хворий! Симулянт. Вигадав собi легенду про сузiр'я... Хоче викрутитись, от .i симулює, невже вам не ясно?
– Ще почне дiаманта вимагати...
– Вiн справдi втратив дiамант в оазi, коли його пiдбитий лiтак упав на вишку...
"Зараз нагадає про нареченого, - подумала Анiта.
– Це вже занадто".
– ...де був на посту ваш наречений, - докiнчив Фраг.
– Ну, щодо цього дiаманта, то ми ще розберемося... А що вiн симулянт - сумнiву нема.
– Нi, я до тiєї... палати не пiду. Якщо навiть... Бо що йому завадить симулювати напад на мене?
Фраг зупинився бiля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "I кому ти така потрiбна?
– подумав.
– Нiжки, правда, гарненькi, а пика - як сокира. Треба справдi бути божевiльним..." Уголос промовив:
– Ну, що ж, погуляєте в саду пiд наглядом сержанта. Але про змiст розмови вам доведеться доповiсти. А зараз - на телеграф!
На телеграф Анiта заскочила тiльки пiсля роботи.
Жiнка, що приймає телеграми, прочитавши пiдпис i зворотну адресу, пiдвела голову i ковзнула поглядом по Анiтиному обличчю, але не сказала нiчого. Анiта заплатила, одержала квитанцiю i поспiшила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зiтхнула на тротуарi. Суцiльний потiк машин металевим полозом вилискував, звивався на перехрестi, роздiлявся надвоє, натроє, - множився, заповнюючи кам'янi жолоби вулиць. Дивилася i думала: а може, не їхати до Туо? Дiстатися додому, до мами, втекти вiд цього вирячкоокого полоза i... Фрага. Нехай тодi лютує...
Повернула за рiг i незабаром опинилася в рибному кварталi. Гострий запах риби нiби повернув її до дiйсностi. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася бiля маленької кав'ярнi - просто на тротуарi, на високих металевих нiжках стояла жаровня з тлiючим вугiллям, на столику лежав свiжий восьминiг, всiяний маленькими круглими присосками. Анiта кивнула, поклала на прилавок монетку, i господар за кiлька хвилин засмажив їй спритно вiдтяте рожеве кружало м'яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя вiдкусуючи маленькi шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить iз Туо вiдверто, зовсiм вiдверто. Тим бiльше, що його випустять у сад.