«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Як купить, так і приміряє.
Грак махнув рукою і підійшов до першого сфінкса.
— Ви збожеволіли, Грак. Куди ви встромили зубило? Розпоріть йому живіт. Бо генерал завтра все помітить.
— Де ж у біса в цих сфінксів живіт?
— Загляньте під низ. Може, під тумбами, на яких лежать оці бички…
Сідалковський не помилився. Підставки, на яких лежали важкі гіпсові сфінкси, були порожні. Грак підліз під них, як власник старого «Запорожця» під своє авто, і перевернувся на спину. Гіпс кришився легко, як крейда. Через якусь хвилину-другу Сідалковський почув приємний
— Нарешті, — зітхнув Сідалковський. — Золотий дощ вам ллється просто у відро. Що ви з ними робитимете, Грак?
Грак деякий час мовчав. Пульс у нього вистукував, як його власний годинник після години ночі.
— Так що ви робитимете зі своїм золотом?
— Я ж тобі вже казав, — буркнув Грак. — Негайно розлучаюсь: гроші — це свобода і незалежність.
— Це інквізиція, Грак. Я вам казав, що історію вашого життя писатимуть слідчі. Куди ви його подінете? Ви ж державі не здасте? А може, поділитеся з генералом? Це ж, мабуть, його…
— Аби його, він одразу здогадався б, для чого я обкопував у нього майже усю садибу…
— Але це нечесно, Грак.
— Гроші не пахнуть…
— Ви мені, Грак, починаєте ще більше подобатися. Ви говорили, як Ціцерон. Вашу уявну незалежність я вже починаю відчувати. Вам скоро такий друг, як я, теж буде не потрібний. От до чого приводить багатство. Навіть таку чудову людину, як ви, Грак.
Монети більше не сипалися.
— Потрусіть копилку, — порадив Сідалковський і присвітив ліхтариком.
Раптом з ланцюга зірвався Цербер. Він почав так скажено гавкати, що Євграф на мить завмер.
Ми ж змушені знову повернутися до стилю пригодницьких романів: у наших героїв несподівано кров захолола в жилах. На ґанку стояв генерал Чудловський з рушницею в руках…
Генерал другий день підряд лежав на тапчані. При всіх регаліях, але без чобіт. Тапчан виявився для нього замалий, і ноги звисали, як з прокрустового ложа. Сідалковський зайшов у кімнату ходою Варфоломія Чадюка: тихо й обережно. У Філарета Карловича сіпнулися вуса, і ноги в ту ж мить щезли під зеленою ковдрою, схожою на шотландський плед.
— Що вам ще від мене потрібно, Сідалковський? — Чудловський не договорив і, здавалося, знову збирався закотити свої великі опуклі очі під лоб.
— Тільки без повторень, Філарете Карловичу. Я нікого не люблю викликати на «біс». Навіть Софію Ротару, хоч вона мені й симпатизує.
— Сідалковський, ви негідник. Ви красивий негідник. Вам такого ще ніхто не казав?
—
— Я гадаю, що це додає вам гордості. Адже саме цим ви хизуєтеся! Ви на життя дивитеся, як на гру! Ви забрали у мене Зосю, ви розбили її і мої надії. Я певний, аби не ви, Сідалковський, то Грак ніколи б не став моїм зятем. То ви його на це наштовхнули, ви йому таке підказали.
— Не гіперболізуйте, Філарете Карловичу.
— А ви не перебивайте мене, якщо хочете вислухати до кінця. Ви ж за цим прийшли?
— Слухаю і мовчу, як сфінкс…
— Той сфінкс, що ви з моїм зятьком розбили?! — Філарет Карлович зліз з тапчана.
Кортик несподівано зачепив склянку з чаєм і розколов її навпіл. Вона якийсь час ще утримувала в собі жовто-брунатну рідину, а тоді раптом розпалась, і чай полився на тапчан. Чудловський, вилаявшись своїм улюбленим «до холєри», зняв з чола рушник і почав вимокати ним липку підсолоджену рідину. У кімнаті раптом стало темно. Крізь вікно ударила блискавка, наче ножицями, розкраявши півнеба, і яскравий відблиск упав на старий жовтий пергамент у руках Сідалковського.
— Це карта, — промовив він.
— Бачу, — тихо відповів Філарет Карлович. — Це через неї ви копали траншеї, розпотрошили сфінксів, а наше спокійне життя перетворили на пекло. Навіщо ви, Сідалковський, залазите в душу? Для чого вам наші сімейні таємниці?
— Таємниці існують для того, щоб їх розкривати.
— Але їх у мене нема.
— Філарете Карловичу! Коли б їх у вас не було, я до вас би не прийшов. Я не влаштовував би вам цього допиту. Ви ж мені так інтригуюче зашили в піджак десятку з профілем Миколи Другого. Для чого це? Або ось оця карта, оці ваші незрозумілі еполети… Ви що, у них так і спите? І сфінкси, які поки що мовчать, як і ви, — Сідалковський допитливо глянув на Чудловського, ніби докоряючи: «І після цього ви кажете, що у вас немає ніяких таємниць? У кожної людини є свої маленькі таємниці. Без таємниць людина не може існувати».
Філарет Карлович не спускав з нього своїх великих опуклих очей і немов угадував думки Сідалковського.
— То так, — нарешті промовив він. — Таємниці є в кожного з нас. Але в кожної людини настає той момент, коли вона хоче перед кимось висповідатися, перепрошую, очистити свою душу від непотрібного їй тягаря. Такий момент, перепрошую, сьогодні настав і для мене. Я дуже далеко зайшов. Старий уже, а й досі, як ви, Сідалковський, удаю з себе не того, ким є насправді. Ви запитаєте, для чого це мені? Запитайте. Не відповім. Перепрошую, але скажіть, як хоч вас звати, Сідалковський?
— Євграф! — відказав Сідалковський.
— Тому вас і називають у «Фіндіпоші» графом?
— Може, й тому. А можливо, через щось інше…
— Я оце дивлюсь на вас, Сідалковський, — провадив далі Філарет Карлович, — і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе…
— Історія повторюється, — вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.