«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим…
«Як перед своїм повторенням», — подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:
— Довга сповідь, Філарете Карловичу.
— У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі…
— Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції…
— Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?
Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття
— Жінки, — Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає, — жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.
— Філарете Карловичу, — раптом випалив Сідалковський. — Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?
Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських…
Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.
— Сідалковський, — тихо прошепотів Грак. — Що я робитиму з цим золотом?
— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак. — Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув. — За кордон, — продовжував спокійно він, — я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як «Фіндіпош». Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.
— Дивак ти, Сідалковський.
— Я не дивак, Грак. Дивак — ви…
— Ти артист, Сідалковський.
— У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.
— А що б ти зробив з нашим «Фіндіпошем»?
— У «Фіндіпоші» я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі — це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді «Фіндіпошу» не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній! — Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині. — Потім… — Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: — У
— Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?
— Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів — може, чули?
— Це я вже чув, — присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від «золотої лихоманки», як казав Сідалковський. — Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?
— На вашому? Перше — ні з ким не ділився б. По-друге, прирізав би співучасника. А втім, Грак, я бачу, у вас так горять очі, що золото перед їхнім блиском блідне. Увімкніть свій ліхтар Діогена. Куди ви його закинули? Бо я золото на звук не сприймаю, хоч усім єством відчуваю: у відро монети сиплються щедро.
Тьмяний промінь Гракового ліхтаря ковзнув по відрі, в яке ще продовжували сипатися жовті кружальця.
— Нарешті ви знайшли своє Ельдорадо, Грак! Як вам тут не позаздриш?! Золоту жар-птицю ви впіймали у «Фіндіпоші», потім ви кинулися за золотим руном, і на тобі: напали на золоту жилу кобилятинського Клондайка. Де салютант! Привіт вам, Грак! Я щиро вітаю вас! День ілюзій і ніч розчарувань!.. Ви тільки гляньте, Грак, як від часу позеленіло ваше золото…
Грак схопив у пригорщу кілька монет і розчаровано мовив:
— Це ж мідні п'ятаки…
— Цього разу ви не помилилися.
Грака несподівано охопила така лють, як це трапляється з людьми, котрі чекають від життя більше, ніж вони того варті. Він зі злості кинувся на другого сфінкса і по саму рукоятку всадив долото у біле і чисте алебастрово-гіпсове тіло, де за відомостями анатомів повинне було б битися безневинне сфінксове серце. Раптом загавкав Цербер, і його гавкіт підхопили усі кобилятинські пси. Собаки так гавкали, ніби до містечка несподівано завітав піп із сусідньої парафії.
На гамір вискочив генерал Чудловський при всіх своїх регаліях і аксельбантах. Схоже було на те, що він ще з ночі готувався до якогось військового параду. Генерал увімкнув світло на ґанку, і те, що він побачив, здалося йому битвою під Пилявцями. Принаймні так про нього подумав Сідалковський.
— Ти вар'ят! — вигукнув він. — Ти вар'ят! До холери! До холери тобі ті мідяки здалися?
Більше Чудловський не вимовив жодного слова. Він упав, як підкошений косою, його підняли і непритомного поклали на тапчан…
І ось Сідалковський знову перед ним. Не Грак, не Зося, а Сідалковський — із золотою монетою й пергаментною картою в руках.
— У вас є щось від красивого диявола, Сідалковський. Вам, мабуть, і тричі обдурені дівчата довіряються вчетверте?
Сідалковський не відповів.
— Що ж, цього разу ви перемогли. Я висповідаюсь перед вами, Сідалковський.
— Тільки без самопожертв, Філарете Карловичу! Я не жорстокий, хоч ви мені це й приписуєте.
— В усьому винен я. Усе життя грав комедію. Тепер сам себе покарав і хочу виговоритися. Коли ви вперше до нас зайшли, Сідалковський, і я помітив, як на вас глянула Зося, повірте, мені все стало зрозуміло: Зося закохана у вас. Кохає, назважаючи на те, що ви аліментник. У своїй душі вона й це виправдала. Вона певна: вас ошукали. Але я певний теж — такого, як ви, не ошукаєш.