«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Ви мене ображаєте, Сідалковський. Ви знову входите в свою роль. Я гадав, що моє чесне зізнання трохи змінить вас. Ви ж не такий, яким себе уявляєте!
— Здаюсь, Філарете Карловичу. Здаюсь на милість богам і переможцям.
— Запам'ятайте, Чудловський ніколи не крав. А тільки брав чайові.
— П'ятаками? — вихопилося у Сідалковського.
— Давали й срібними, але я міняв на п'ятаки. Не крав, а міняв у касах метро…
— Чому ж ви не пустили їх в обіг: не здали у магазин чи не обміняли на купюри?
— Я соромився. Мені того не дозволяв зробити мій гонор. Я ж не жебрак. А чайові, то я перепрошую, мені давали за роботу. Я умів одягати дам. Це
— Ну, гаразд. Мені час на роботу, Філарете Карловичу. Ваша біографія мені сподобалася. У шість слів її не вкладеш, але й для папки слідчого вона також не підходить. Від вас я чекав більшого…
— А я від вас, Сідалковський…
— Від мене ви чекали зятя. Але я не сонце, Філарете Карловичу, усіх не зігрію.
— Ви вар'ят, Сідалковський. Вар'ят такий, як я у молодості. І через те ви мені подобаєтесь. Тому я вам все й розповів. Цього навіть Зося не знає. Але ви кінчите так, як я, повірте моєму досвідові, Сідалковський.
— Я б не назвав це райдужним майбутнім, Філарете Карловичу. А втім, я не кажу вам: «Прощайте». Я кажу вам: «До скорої зустрічі». І хай ваша таємниця буде й моєю.
— Зося нічого не повинна знати…
— Це я вам обіцяю. А на більше не розраховуйте.
«Фіндіпош» активно готувався до свого першого сорокаріччя. На честь цієї знаменної дати були замовлені нові фірмові бланки, три штампи і дві печатки у вигляді шапки Володимира Мономаха та на гарному глянцевому папері (діставали по знайомству в кобилятин-турбінівській друкарні, пообіцявши в майбутньому всіх друкарів одягти в чудові оригінальні шапки) випустили в світ багатотисячним тиражем ювілейні конверти і марки. З'явилися і фіндіпошівські значки. Тепер вони мали трохи інший вигляд: їжак був не на задньому, як раніше, плані, а на передньому. На другий план відсунулась ондатра, хоч у дослідах Ховрашкевича вона відігравала не другу, а першу роль. Ціна на ці значки у Кобилятині-Турбінному, та й у Ботанічному саду столиці, де вечорами бродили філателісти, нумізмати й інші сумнівні типи, росла на очах, як парникові огірки.
Чигиренко-Рєпнінський поновив гасло і додав кілька збитих весняною грозою слів, замість попередніх трьох знаків оклику, і цим самим зняв войовничий дух транспаранта.
Грак вніс пропозицію (яка, до речі, найбільше сподобалася Ковбику): на ювілейний бенкет виписати з підшефного колгоспу пару поросят на відбивні по-стратонівськи та одного барана на шашлики по-фіндіпошівськи.
Ковбик порадив Масику Панчішці зв'язатися із лісництвом (тим самим, що свого часу забезпечувало «Фіндіпош» їжаками та ондатрами) і дізнатися, чи можна у них виписати не липового, а справжнього квіткового меду, щоб за рецептами Маргарити Ізотівни Дульченко наварити варенухи та медунихи.
Карло Іванович виписав кілька літрів спирту за рахунок лабораторії, де тимчасово після появи перших шепеонів мали згорнутися наукові експерименти.
Адам Кухлик запропонував посадити фіндіпошівський сад і назвати його Садом ученої молоді. Але оскільки пропозиція найнижчого за посадою і за зростом фіндіпошівця оцінювалася
Ховрашкевич не міг залишитися осторонь будь-яких починань і запропонував висадити в саду, крім фруктових дерев, ще й декоративні кущі, а кущ калини схрестити з кущем шипшини і вивести з них третій, найменувавши його умовно: «Фінкашип», що доступною мовою означало: «Фіндіпошівська калино-шипшина». Кущ мав бути символом великого винаходу Ховрашкевича. Тому навколо нього він порадив розбити ще й еліпсоподібну клумбу і висадити на ній гладіолуси та тюльпани, увінчавши все це табличками двома мовами: мертвою і живою — латинською та українською.
Карло Іванович, благополучно переживши сімейні потрясіння і ювілей Мацести Єлізарівни, на честь знаменної дати дав слово пройти пішки від Києва до Лубен і між цими двома пунктами загубити ознаки своєї професійної хвороби.
Єва Гранат, оскільки не належала до членів профспілки «Фіндіпошу», мала зовсім інші наміри, але тримала їх у секреті навіть від Сідалковського, хоч запевняла його, що вона з ним ділиться, як сама з собою.
Сідалковський виношував свої ідеї, як Ховрашкевич — теорії. У нього їх було кілька, але жодна з них не подобалася консервативному Ковбику, який вбачав у них щось нове. Тому ні одна з його ідей поки що не знайшла свого втілення. Сідалковський намагався подати третю ідею — про ювілейний концерт «Фіндіпошу», який збирались дати своїми силами, але Ковбик поламав і це:
— Може, ви мене примусите витанцьовувати ще й «метелиці»?
У вівторок після понеділка у «Фіндіпоші» мали ділити гроші, а точніше — преміальні в зв'язку з сорокаріччям установи. Цієї урочистої хвилини фіндіпошівці чекали з таким самим нетерпінням, як запеклі футбольні уболівальники чекають фінального матчу на кубок. Один Чигиренко-Рєпнінський знову, здавалося, ще більше заріс і, бродячи по своїй фіндіпошівській майстерні, був глибоко переконаний, що сьогодні таки футбольний день. Бо про всі події, як ми вже писали, він дізнавався в останню чергу і тепер мав підстави виявляти своє демонстративне незадоволення:
— Світ захопився футболом. Людство деградує і котиться вниз за м'ячем. Вони відвідують стадіони, а не музеї, сидять біля телевізорів замість того, щоб побувати на виставці художників-передвижників.
Масик Панчішка ж навпаки — про преміальні дізнавався завжди першим, хоч нікому й не казав до моменту розподілу. Він ходив коридором, і в збудженому промінні його поглядів жовті стіни «Фіндіпошу» ставали такими рожевими, як півонії.
Михайло Ховрашкевич знав не тільки про преміальні, а й навіть про те, що він і Масик, як передові вчені філіалу науково-дослідного інституту призначаються Ковбиком на посади старших наукових співробітників. Але він свій секрет, як і своєї теорії, не міг довго тримати при собі і при першій нагоді намагався поділитися «по секрету» з усіма підряд, звісно, з одним-єдиним проханням — нікому про це ні слова.
Довгождані хвилини наближалися. На алеї майбутнього фіндіпошівського саду з'явився Адам Кухлик з дамською сумочкою в руках і Карло Іванович Бубон, який супроводжував свого молодого підопічного.
— Час розплати настав, — процитував Сідалковського Масик.
Бубон невдоволено зиркнув на нього, бо, чесно кажучи, Масика він трохи недолюблював. А може, просто згадав Сідалковського, якому доведеться, як завжди, казати:
— Шановний, не в грошах щастя.
— Тоді, Карле Івановичу, я від щастя відмовляюсь.