«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Сідалковський вийшов.
Коли за ним зачинилися двері, зі своєї схованки показалася голова Ховрашкевича.
— Ви все чули, Михалку? — запитав Ковбик.
Той ствердно кивнув головою.
— Ваше щастя, що отой старшина міліції — не родич Нещадима або Чадюка. Боюсь, ваші досліди продовжувалися б у витверезнику. — Стратон Стратонович переможно підтягнув штани і підійшов до вікна, розчинивши його навстіж. — Треба хоч кабінет провітрити. От після цього й не вір у френологію. Ні, френологія — це таки наука, хоч ви, Ховрашкевич, і не визнаєте її. З Нещадимовою пикою благородним
А тим часом повернемося в тінистий сад Філарета Карловича і бодай коротенько розповімо, що ж трапилося тут з двома іншими героями, котрих ми так необачно залишили у той критичний момент.
Сідалковський витер носовичком обличчя і розплющив очі. З-за кущів, з-під землі, прямо з чорного отвору, як голубий смерч, з висвистом ударив на поверхню голубий фонтан.
— Ніколи не думав, що таким примітивним способом можна добратися до підземних джерел. Я вас вітаю, Грак! — підвівся Сідалковський і підійшов до Євмена, який перелякано кліпав очима і, здається, плакав. — Витріть сльози і радійте. Ви піонер! Ви той перший, який за допомогою лома влаштував у саду тестя такий грандіозний водяний фейєрверк! Мені здається, що ваш артезіанський колодязь — це…
Сідалковський не договорив. Іржаво скрипнула хвіртка, і над соняшниками показалися вуса Філарета Карловича. Очі Чудловського палахкотіли небаченим вогнем і випромінювали такі погляди, що кукурудзяні стебла почали в'янути.
— До холєри! До холери! — кричав на ходу він.
— Філарете Карловичу, — ледь стримуючи посмішку, взяв його за руку Сідалковський. — Ви повинні не лаяти, а вітати рідного зятя. Він таки свого добився: тепер у вашому саду персональний артезіанський колодязь. Вода добута з глибини…
— До холєри, — перебив його Чудловський. — Я цього вар'ята зараз повішу на сухій гілляці…
— Самосуди, як і вузькі штани, тепер уже не в моді, Філарете Карловичу.
Грак, що досі, здається, не міг дійти тями, підвівся і якось по-чудернацькому зморщився.
— Не сприймайте так близько до серця свої успіхи, — мовив до нього Сідалковський. — Витріть руку і подайте Філарету Карловичу. Він її особисто хоче вам потиснути. Адже навіть у наш час не кожний може похвалитися власним фонтаном… Чи не так, Філарете Карловичу?
— Ви такий самий вар'ят, як і він, — Чудловський круто, по-армійськи, повернувся і пішов назад. — Щоб ви мені засипали ті ями… Ставка мені у садку не потрібно…
Та Сідалковський уже нічого не слухав. Він дивився на Грака і продовжував:
— Ні, я вами, Грак, захоплююся не менше, ніж ваш тесть. Поділіться тільки досвідом. Не тримайте в секреті: як вам все-таки вдалося з-під землі видобути цей голубий смерч?
— Йди ти до біса! — лайнувся Грак. — Біля груші дві сливи, — передражнив він.
— Вас таки нелегко перевиховати. Ви, Грак, належите до важких
Грак деякий час мовчав. Видно було по всьому, що цей «фонтан» для нього ще більша несподіванка, ніж для Сідалковського.
— Розумієш, — почав він. — Кирка несподівано вдарилася об метал. Я так зрадів, що, здається, втратив свідомість. Мені весь час ввижалося, що то бік металевого ящика з золотом…
— А що ж то було?
— Каналізаційна труба з водою. Невже до тебе й досі не дійшло?
Сідалковський схопився за живіт і зайшовся сміхом. Він так реготав, що аж качався на траві.
— Ні, ви не геній, Грак. Ви супергеній! Ніколи не думав, що, шукаючи благородний метал, можна так легко продірявити залізну трубу звичайним ломом… Коли шукаєш золото — сили потроюються! Чи не так?
— Я ж потрапив якраз на стик… Та й труби заіржавіли…
— Все одно, Грак, ви атлант, хоч на перший погляд цього не скажеш…
— Ти краще бери другу лопату і швидше засипай яму, поки аварійка не приїхала, — розсердився Грак.
— Ви не за адресою, шановний, як каже Карло Іванович Бубон. Чорнова робота мені протипоказана. Принаймні мене в цьому запевняє медицина, — посміхнувся Сідалковський, знімаючи з себе робу. — А не вірити медицині у мене немає підстав.
Через годину наші невмивані герої, аж ніяк не сподіваючись на такий фінал, сиділи на ґанку генерала Чудловського і мовчали. Сідалковський дивився то на Цербера, то на Грака. Перший, важко дихаючи, висолопив язика, а другий зітхав і так некрасиво морщився, що Сідалковський аж злякався:
— Грак, що з вами? Чого ви так морщитесь? У вас щось болить?
Той тільки мотнув головою, а тоді промовив:
— То я так плачу.
— Без сліз? Ви таки оригінал, Грак. Я у вас дедалі більше закохуюсь, — Сідалковський не дозволяв собі довго сумувати, бо вважав, що сум, як і посмішка з широко розтягнутим ротом, впливають на зовнішність і залишають на будь-якому обличчі зморшки, котрі потім не заліплюються навіть імпортною пудрою найдрібнішого помолу. — Преміальні за знайдене золото дістануться не вам, Грак. Тому заспокойтесь. Ви шукали червоного золота, а знайшли голубе. Що ж, «кадилак» і жінки на вас почекають. А тепер винесіть мило й рушник. Час змити із себе цей благородний бруд, — закінчив Сідалковський і підійшов до умивальника, що висів на стовпчику недалеко від ґанку і біля якого, як охоронці тиші й спокою цього двору, розляглися на всю свою довжину два гіпсові сфінкси завбільшки з однорічне теля.
— Оце дивлюсь на цих сфінксів, — почав Сідалковський, — і думаю…
Грак подав йому мило. Слизьке й вологе, воно раптом вислизнуло з рук і впало на траву. Сідалковський нагнувся і — завмер… Те, що він побачив, як пишуть у пригодницьких романах, примусило кров захолонути в жилах. Але він взяв себе в руки, і кров знову запульсувала, роблячи мале й велике кола кровообігу.
«Отже, не все втрачено. Ми шукали зовсім не там, — вибивав пульс у скронях Сідалковського. — Два еС?! Два еС?!»