«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Не приписуйте мені зайвих доблестей, — чемно заперечив Сідалковський. — Цього разу помилились ви, але я не виправдовуюсь: ви не прокурор, я не підсудний. Так трапилося, і я ні за чим не жалкую. Дітей матерів-одиночок теж повинен хтось утримувати…
— Гаразд. Не будемо докопуватися. Це до моєї розповіді не має ніякого відношення. Коли я помітив, як зашарілася Зося, я дав собі слово: одружити вас із нею. Я гадав, що розбираюся в людях. Я ж стільки їх бачив на своєму віку! Ви мені здалися користолюбцем, практиком, і я подумав, що такі люди, як ви, заради грошей підуть на все. Я розіграв комедію. Але я помилився. Для мене це скінчилося драматично. А варто вам було сказати слово, і Зося була б ваша. Але ви на це не клюнули. Я все життя помилявся, Сідалковський. Мені все життя здавалося, що я створений для чогось особливого. У молодості теж
— Генерал — це не так уже й погано, — перебив його Сідалковський. — Щоправда, я не можу зрозуміти, який ви генерал: генерал-лейтенант чи генерал-полковник? Я ж ніколи не бачив ваших погонів…
Чудловський витріщився на Сідалковського і почав ковтати повітря.
— Йдіть ви до холери! — раптом випалив він. — Я такий генерал, як ви, Сідалковський, граф. Я все своє життя служив у ресторані. За швейцарські лампаси мене й прозвали «генералом»… Ви ж знаєте, які у нас в Україні лихі язики. От так я й став генералом. Генерал Чудловський Філарет Карлович, — з докором похитав головою він. — І ви на це клюнули?! Я продав свій старий дім і переїхав сюди. Гадав, тут мене так не називатимуть, — провадив далі «генерал» Чудловський. — Адреса змінилася, дім теж, а прізвисько так за мною й залишилося. Як воно перейшло сюди — мені й досі не відомо. Згодом, уже на пенсії, я сам повірив, що я генерал. Потім купив собі амфібію в одного знайомого полковника у відставці. Гадав, що від амфібії залежить майбутнє щастя єдиної доньки. Але помилився.
— Ілюзії і життя — то абсолютно різні речі, — промовив Сідалковський.
— Тепер я це знаю. Тому так важко переживаю непотрібне Зосине одруження. Але я боявся, щоб вона не залишилася старою дівою. Це теж страшне для дівчини…
— Страшне, але не найстрашніше, Філарете Карловичу, — уточнив Сідалковський своїм красивим дикторським голосом, яким пишався, очевидно, не менше, ніж своїми запонками і почерком. Тільки перше він вважав тимчасовим явищем (запонки могли загубитися), а друге — вічним, бо «Навіть після моєї смерті, — казав Сідалковський, — для нащадків у моєму домі залишиться мій гарний почерк і переходитиме, як сімейна реліквія, із покоління в покоління, якщо те покоління у мене колись буде».
— Одного разу мене як генерала навіть до школи запросили, — продовжував тим часом Філарет Карлович, — на «голубий вогник» школярів. Та я не пішов. Послався на хворобу. Згодом у те, що я генерал, повірила й Зося. Тепер я на пенсії. Пенсія у мене, звичайно, не генеральська. Але я не скаржусь. У мене все є. Але щоразу, коли я йду на пошту одержувати її, я не забуваю забігати в ощадкасу, щоб принести Зосі справді генеральську пенсію. Працюючи в ресторані, я дещо заощадив. Я приносив їй зранку, а після обіду знову клав на книжку — і так щомісяця, — Чудловський на мить замовк, торкнувся своїх колись хвацьких вусів, які тепер невпевнено обвисали, посивіли. — Я не хотів розчаровувати Зосю. Вона так пишалася мною! Якось я поїхав до Одеси. На одеському товчку придбав старі поношені генеральські штани, кітель, кашкет і аксельбанти, навіть три георгіївських хрести. Вони мені коштували дворічних чайових. Віку я немолодого, тож легко переконав Зосю, що мені довелося воювати ще у першу світову війну, що я царський кавалер трьох «Георгіїв» і що про це краще мовчати. Кортик і пояс мені перепродав наш офіціант. Після того я щовечора одягав усе це на себе. Сідав перед дзеркалом і заплющував очі. Боже, яких тільки баталій і битв у ці хвилини не бачила перед собою Зося! Вона милувалася мною. Ви знаєте, яка вона романтична і мрійлива. Зося бачила битви, відчувала запах пороху, чула гуркіт канонади і вибухи снарядів. А я уявляв собі рідний ресторан, кордебалет. Перед моїми очима миготіли в чорних, коричневих, ажурних панчішках жіночі ніжки. Я бачив міні і максі. Але найбільше мені подобалися міні. У моєму віці більше нічого не залишалось. Як ті жіночки ходили, як вони уміли закидати ногу на ногу і як вони гарно палили довгі болгарські цигарки, ніби більше нічого у світі не вміли робити! Я вас перепрошую… Якби не мій вік, я зумів би дослужитися до офіціанта. Я ж трохи й по-німецьки вмію. Я все-таки воював, хоч і не був генералом. Тепер доводиться вивчати довідники, військову термінологію. Спеціально для Зосі. Адже вона мене часто розпитує про різні битви. А скільки на своєму віку я бачив гарних жінок! — Чудловський раптом важко
— А ви?
— Я не поляк, Сідалковський. Тільки вживаю кілька польських слів. Від Терези, як спогад, залишилися. Померла Тереза при пологах. Пологи були важкі і…
— Довгі, — додав Сідалковський, уявивши чомусь перед собою Зосю.
— Не смійтесь, Сідалковський. У вас нічого святого за душею нема. Ви заради красного слівця готові й циніком стати.
— Ви почали про жінок, Філарете Карловичу. З радістю послухаю. Ніколи не думав, що ви так цікаво розповідаєте… Тим більше про жінок. А жінки — це і моя улюблена тема.
— Про жінок я можу розповідати годинами, — з задоволенням відказав Чудловський. — Скільки я їх бачив на своєму віку! Усе своє життя тільки те й робив, що роздягав і одягав їх. І яких тільки жінок, Сідалковський! Які тільки дами бували у моєму гардеробі! Тепер, мені здається, таких нема.
— Усе втрачене — прекрасне, як спогади і загублений лотерейний квиток, — мовив мрійливо Сідалковський.
— Одягав я жінок і учених, і знаменитих футболістів, і доцентів. А скількох я артисток бачив: балерин, співачок, кінозірок! Усіх не перерахувати… Які в них були шийки, плечі, декольте, бюсти, грації… Повірте, Сідалковський, Чудловський у тому має смак.
Сідалковський не перебивав його. Він, здавалося, думав про щось своє, і перед його очима пропливали власні картини, спогади.
— То, може, така хвороба, — долинало до Євграфа, — але я й тепер просиджую вечорами перед дзеркалом. У формі, при всіх регаліях. І милуюся сам собою. Тільки той ваш вар'ят заважає. Каже, тату… Як він мене цим «тату» дратує! Каже, тату, у вас кітель не генеральський. Невже в Одесі надули? Там можуть! Може, ви подивилися б, Сідалковський?
— А звідки у вас золоті монети? — Євграф ухилився від прямої відповіді.
— О, це теж дуже цікава історія. Ви, мабуть, чули про знамениту «шахиню» із ресторану «Столичний»? На зекономлених порціях вона стала за кілька років мільйонершею. Скуповувала сервізи, золото, магнітофони, кришталь, золоті годинники, діаманти. Один такий діамант носив на золотому ошийнику навіть її пес на кличку Цезар. Так-от саме того дня, коли вона «засипалася», до нас у ресторан завітав один з її помічників. Він пообідав і, одягаючись, раптом запідозрив, що за ним стежать. Він завжди був щедрий на чайові, але цього разу щедрість його сягнула апогея. Ви бачите, Сідалковський, яка у мене рука? Всі оті монети, що він мені висипав, ледь умістилися в моїй долоні. Я не надав цьому ніякого значення, гадав, мідяки. Все ж було так звично і природно. І тільки увечері, коли я почав підраховувати свій денний прибуток, ледь не знепритомнів: моя кишеня була набита золотом! Те золото я здав державі. Мені оплатили грішми, і згодом я купив за них отой моторний човен, що стоїть у дворі. Ви не повірите, Сідалковський, але та десятка, що я вам подарував, була остання.
Чудловський замовк і, розминаючи ноги, підійшов до вікна, щоб прочинити його. Надворі, як і зранку, знову стало ясно і сонячно.
— А що означає ця карта, Філарете Карловичу? — спитав Сідалковський.
— Карта? — перепитав Філарет Карлович, повертаючись лицем до Сідалковського. — Я й не знаю, як вам простіше пояснити… Все це теж бутафорія. Дитяча гра на старості літ. Переїжджаючи в цей будинок, я несподівано натрапив на шмат пергаменту. Тоді уже в дворі стояли оці сфінкси, оці стовпи на ґанку (про такий двір і ґанок мріяла Тереза), і я вже в ті сфінкси скидав п'ятаки. От і прийшла мені в голову ідея. Усі ж ми в молодості снили скарбами, і я перемалював цю карту з книги «Острів скарбів», а літери поставив свої. Я ж до того, як стати швейцаром, теж був моряком, Сідалковський. Але далі Херсона й Одеси не запливав. Тепер ви мене зрозуміли?
Сідалковський знову ухилився від прямої відповіді.
— І останнє питання, Філарете Карловичу… Я вже відчув, що ваші розповіді — як етикетки на винах: наклейки чудові, а смак не той.
— Що ж поробите? Я намагався своє життя прикрасити. Хотів його зробити трохи таємничим. Зося усе життя так жила. А прийшли ви, привели оцього вар'ята — і все розбили, як, може, й не дорогу, але дуже красиву вазу…
— Отже, останнє запитання, Філарете Карловичу. Де взялися оті мідяки у сфінксах? Ви що, обікрали в молодості каси київського метрополітену?