Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
Катер підійшов до плаского берега. Барн знав цей острів: кілька днів тому він монтував тут вимірну станцію. Молодий науковець стрибнув на землю і прив'язав катер. На нього вже чекали жінки, що вийшли з своїх хиж. Підійшли й діти, вони дивилися на гостя з довірливою цікавістю. Коли він приїжджав першого разу, то почастував їх цукерками. Барн знав, що на авіаносці тримають під вартою чоловіків саме з цього острова. Тубільці, певно, здогадалися, що тут має відбутися, розуміли, які небезпечні атомні випробування, що вже десятки разів відбувалися в цьому районі Тихого океану. Вони виїхали на своїх човнах у море,
— Наші чоловіки поїхали на великий корабель. Чому ти їх не привіз із собою?
Запально жестикулюючи, він говорив суржиком англійської і малайської мов. Жінки супроводжували його слова голосними криками.
Барн намагався пояснити дідові, що чоловіки його племені перебувають на борту великого корабля білих, їх запросили в гості — насправді вони сиділи замкнені в трюмі, і він не був певен, що їм дадуть їсти й пити — і одразу ж після того, як сонце згорить, чоловіки повернуться. Барн знав, що це брехня, але все-таки попросив тубільців вважати його своїм гостем. Поки не згасне запалене білими сонце, він залишиться тут, розмовлятиме з жителями острова, бавитиметься з їхніми дітьми, а якщо станеться нещастя, буде разом з ними.
Жінки, діти і старі чоловіки одразу повірили молодому Кальману, від чого йому стало дуже соромно. Барн закупив і привіз із собою майже все, що було в буфеті ресторану «Ізабелли». Тубільці з радістю понесли з катера пакунки у свої хижі. Вони гостинно запросили Барна поїсти на свіжому повітрі під пальмами.
Старий каліченою англійською мовою спитав, чи не вміє білий гість лікувати. Барн привіз із собою перев'язочний матеріал, а також різні таблетки й готові медикаменти. Тіла жінок і дітей, яких йому показали, були вкриті опухами й виразками. Барн одразу зрозумів, що то наслідки атомних променів. Людям ніхто своєчасно не допоміг. Тепер він теж не міг подати їм хоч якусь допомогу. Може, згодом, коли повернеться… Але чи повернеться? Чи не загине він тут разом з цими людьми від морських хвиль, які заллють острів після вибуху бомби на п'ятнадцять мільйонів тонн, або від радіоактивного снігу, що його батько пожене вгору до неба?
Та ні, цього не буде! Якщо батько прочитає його листа, він не запалить бомби, не прикриє злочин своїм іменем. А Вільсон? Для нього бомба — це великий бізнес… Отже, сонце спалахне.
Кальман глянув на людей, що стояли навколо, і йому стало боляче. В них були гарні тіла й добрі очі. І все це знищать вогонь і смерть. Науковець підвівся і сказав, що піде до катера, а потім подивиться на прилади, які він встановив на острові кілька днів тому.
Раптом почулося гудіння літака. Барн прислухався. Адже польоти патрульних літаків уже припинено. Виходить, батько послав машину по нього! Випробування не буде!
Барн побіг до піщаного берега. Літак заревів за горою і пронісся на висоті двадцяти-тридцяти метрів над верхівками пальм.
Барн ніби скам'янів. Це ж не з «Ізабелли» літак. Якась машина зовсім іншого типу. Вона, як вертоліт, почала спускатися на землю майже вертикально. Мабуть,
Тієї ж миті Хріс Браун ударив Джона Стіпса по плечу і гукнув:
— Внизу стоїть Барн Кальман.
Раптом Браун побачив катер. Він аж очі заплющив від подиву: подумати тільки, тут є і катер…
Барн помахав руками. «Альбатрос» знову піднявся вгору, трохи покружляв і сів біля самих ніг молодого Кальмана. Одразу ж відчинилися дверцята кабіни пілота, і з неї вилізли Хріс Браун та Джон Стіпс.
Друзі обнялися.
— Невже тобі так треба було вилетіти в кругосвітню подорож, Хріс? У тебе ж такий стан здоров'я?
Прибулі вражено перезирнулися.
— Вже й сюди дійшла ця новина? — сміючись запитав Стіпс і цілком серйозно додав: — Наша подорож закінчилася, дорогий друже. Саме тут. Ми хочемо як непрохані гості взяти участь в експерименті ПЕК і по радіо передати світові правду про нього. Ви нічого не маєте проти?
Барн спершу не знав, що відповісти. Він оглянувся, подумав, потім відповів:
— Добре, Джон, якщо ви не спізнилися. Звідси ви тепер навряд чи зможете вилетіти.
Приятелі сіли в затінку пальми. Почувши гудіння літака, тубільці спочатку поховалися в свої хижі, а потім повиходили і поступово підійшли ближче до білих людей. Барн розповів Хрісу і Стіпсу про те, які проведено підготовчі заходи, коли і де мають провести експеримент і чому він опинився тут.
— Вибуху не можна допустити, — сказав, немовби заклинаючи його, Хріс.
— А як ти цьому перешкодиш? — Барн втомлено всміхнувся. — Невже думаєш, що радіограма з катера переконає Вільсона і він відмовиться од випробування бомб? У крайньому разі він перенесе вибух на кілька годин, пошле два-три катери, і нас візьмуть силою. Чи, може, ти хочеш пробратися на борт «Урагана» і знешкодити бомбу? Така можливість ще є, але з контрольною бомбою все одно нічого не зробиш. Вона вибухне на висоті восьми тисяч метрів, а скинуть її з висоти десять кілометрів.
— Тоді я їду на «Ураган».
— Ти божевільний, Хріс, зовсім божевільний.
— Чому? Катер є… — сказав Хріс і замовк. Потім знизав плечима і тихо додав — Звичайно, це дурниці. — А сам подумав: «Варто попрацювати з півгодини на «Урагані», і нещастя не буде».
Стіпс позіхнув.
— Ми летіли майже без посадки, — сказав він пробачаючись. — Скільки ще є в нас часу?
Барн глянув на годинника і відповів:
— П'ять годин.
— Мені дуже хотілося б прилягти на часинку, але боюсь проґавити цікаве. Краще прийму кілька таблеток кофеїну.
Журналіст пішов до літака. Тим часом обидва науковці знову й знову обговорювали можливості поїздки на «Ураган». Залишалася тільки одна надія… у вирішальний момент батько Барна відмовиться од експерименту.
— А хіба рація на катері працює? — спитав Хріс.
— Вона має спеціальний прилад автоматичної сигналізації, — відповів Барн. — Як тільки хтось передає на її хвилі, починає діяти сирена.
Хріс знову знизав плечима і запропонував Барну піти до катера.