Брати грому
Шрифт:
Крига залишився командувати своєю старою сотнею. Забігаючи трохи вперед, скажу, що всередині лютого 1945 року сотня Криги вела тяжкий бій з прикордонниками. Славний сотенний був тяжко поранений, без свідомості потрапив до рук більшовиків. Його дружину Оксану, розвідницю УПА, більшовицькі опричники схопили ще в грудні сорок четвертого.
Керівником буковинського окружного проводу ОУН 1945 року став Сталь — Василь Савчак із Ямниці біля Станіслава. Він дещо реорганізував Буковинський курінь. Обстановка на Буковині, як і в Галичині, склалася така, що неможливо було утримувати великий повстанський відділ. Окружний провід влітку сорок п’ятого розформував курінь, розчленувавши його на невеликі мобільні підвідділи-боївки.
У серпні 1944 року на Коломийщину, в Ключівський ліс, прибули провідники Мороз — Дмитро Негрич, Книш — Дмитро Григорович, Гамалія — Петро Скригунець. Метою зустрічі було створення куреня. До новоствореного куреня ввійшли сотні Мороза й Гамалії, трохи згодом — Спартана.
Сотні затаборували поміж Березовами, Нижнім і Середнім. Через місяць сотня Мороза вела переможний бій з енкаведистами. Зазнавши великих втрат, більшовики поспішно повтікали до райцентру Яблунова. У повстанців теж не обійшлося без жертв — загинули Микола Урбанович, Дмитро Ґеник, Наддніпрянець, а також сотенний Чорноморець із сином Остапом.
З часом сотня Гамалії передислокувалася до Космача, де продовжила вишкіл стрільців. Морозова сотня зайнялася вишколом біля Вижнього Березова. Був великий наплив охітників до УПА. На той час я і підоспів до Березівської сотні, яка згодом увійшла до новоствореного куреня під командою Лісового, що отримав назву «Карпатський». Курінь Книша називався «Гуцульський».
Мороз доручив мені знайому вже справу — вишкіл новобранців. Березівська сотня жваво поповнювалася свіжими силами. Молодь треба було вчити воювати. Чим я, власне, й зайнявся. Сотня затаборувала в невеликому ліску. Стрільці спали просто неба на смерековому гіллі. Майстровитіші обладнували собі якийсь простий дах над головою. Постійного житла не споруджували, бо існувала повсякчасна загроза ворожого нападу. Більшовики дедалі більше й більше просочувалися в Карпати.
Сотенний Мороз давав усьому лад у сотні. Високий, кремезний, атлетично збудований брюнет з орлиним носом встигав скрізь. Таких дужаків у нас називають «відземками». Швидким пронизливим поглядом Мороз бачив усе довкіл і кожного зокрема. Був природженим революціонером. Носив пошитий з мадярського сукна мундир старшини УПА.
Напуцовані чоботи віддзеркалювали довкілля. Озброєний автоматом ППС з відкидним прикладом, що їх носили офіцери Червоної армії, пістолетом Макарова, гранатами. Відзнаку командира сотні Мороз майже ніколи не носив. Не любив парадності й показовості. Завжди був самим собою, людиною справи.
Звечора ми з ним коротко обговорили вишкіл стрільців, а зранечку я вже зайнявся підготовкою. Березівські леґіні — бійці від народження. Але одна річ — парубоцькі бійки, інша — війна з озброєним ворогом. Без вишколу багато не навоюєш.
Поляна заповнена статними сільськими парубками. Рідко хто в мундирі, майже всі в сардаках, кожухах. У кожного за плечима величезна торба з усякою всячиною. Там і змінна одежина, і хліб-сало, яблука… Тата й мами лишень бракує. Речі здебільшого потрібні, звичайно, але не в такій кількості, партизанові повна торба ні до чого. В бою й сліпий ворог вцілить у вояка з таким «горбом». Подивився я на тих хлопців, подивився… й приступив до справи. Насамперед вибрав собі кількох дужчих і проворніших помічників. Коротко ознайомив хлопців з азами внутрішньої служби. Треба було нагально навчити їх і польової служби, бо більшовики чимраз частіше навідувалися в гори. Всіх нас очікували запеклі бої з наїзником.
Учив новоспечених стрільців наступати, відступати, робити засідку, аби вони в першому бою не розбіглись, як зайці поза межі. Спочатку новачки засвоїли все теоретично. А вже після того приступили до практики. Перед практичним заняттям товкмачу хлопцям, що треба позбутися зайвого майна, з ним неможливо буде воювати. Пропоную залишити в наплечниках по дві пари білизни, кусневі хліба й щось до хліба. Вивільниться місце для набоїв, адже кожен стрілець постійно мусить носити двісті п’ятдесят набоїв для власного кріса чи автомата, а також бодай сотню набоїв для ройового кулемета. Кулеметна ланка сама не може забезпечити скоростріл набоями. В бою він їх «їсть» будь здоров. Потрібен також стрільцеві якийсь плащ, щоб захиститися від дощу й вітру. Все решта — зайве. Тому прошу непотрібні речі повідносити додому. Щодня відпускатиму з кожного роя двох стрільців. Хлопці підкреслено уважно вислухали мої повчання. Мовчки перезирнулися поміж собою. З виразу їхніх облич зрозумів, що, як мовить поляк, ти собі мув, а я собі здрув. Говори, мовляв, як маєш здорові груди.
Оголошую збірку на невеликій галявині. Детально розповідаю, як наступати. «Клином» уперед, «сходами» вліво, «сходами» вправо. Розтлумачив також усе доступно про відступ. Перевіряю, чи засвоїли стрільці викладене. На словах засвоїли. Що ж, гаразд. А тепер слухай ввідну. Ворог окопався на вершечку гори, треба його звідти вибити. «Рій за роєм, короткими кидками, вперед!» Один рій наступає, два підтримують його вогнем. І так почергово. Подолали мої стрільці таким чином кілометрів два під доволі-таки прикрий горб. Хлопці соплять, як ковальські міхи, — даються взнаки торби за плечима. Відразу ж ставлю наступне завдання. «Ворог відступив до сусіднього села Текучої. Не дати йому відірватися. Вперед!» Вгору стрільці зі своєю поклажею ще так-сяк дряпалися, при падінні
Вишкіл давався важко. Горді, самолюбиві, дещо самовпевнені, забіякуваті, гострі на язик леґіні мали свою осібну «єдино правильну» думку на будь-яку справу. Жодних авторитетів для них не існувало. Із цих складних індивідуальностей треба було створити єдиний організм — бойовий відділ. Справа не з найлегших. Але крапля камінь точить. Поморочивсь я добряче з буйним парубоцтвом, проте за три тижні з них уже були непогані стрільці. А відваги й запалу березунам не позичати.
Нагода показати себе в бою молодим стрільцям випала дуже швидко. Під час невеликого рейду нашу сотню обскочили енкаведисти в селі Трачі, що на схід від Яблунова. Стрільці поводили себе в бою так, наче досі тільки тим і займалися, що воювали. За короткий час вдалося здисциплінувати норовистих березівських леґінів. У нетривалому, але гарячому нічному бою розбили москалів. З оточення вийшли на село Спас. Дорогою довелося форсувати річку Пістиньку. Перебредали її по груди в студенющій воді. Морози вже тиснули добрячі. Забрели в Спаський ліс. Стало трусити дрібним сніжком, у лісі незатишно й холодно. У зв’язку з цим запав у пам’ять такий епізод. У Трачі чота квартирувала в сільського священика. Підтягнуті, дотепні стрільці припали до душі синові священика. Хлопець попросився в мою чоту, я його взяв. Але після нічного бою, а особливо після «купелі» в крижаній воді Пістиньки, священицьке чадо попросилося назад додому, до теплої хати. Я відпустив, бо що з ним було діяти. Проте хлопець послужив мені добру службу. Він знав мого приятеля Мирослава Біланюка з Коломиї, з яким ми вчилися в технікумі. Мирослав переховувався від більшовиків на власну руку. Хотів потрапити в партизани. Та без зв’язків то було нелегкою справою. Отож я попросив хлопця привести Мирослава до мене. Що він і виконав. Біланюк був добрим, твердим воїном. Та, на жаль, на початку сорок п’ятого його смертельно поранили більшовики під час бою в Шепоті. Пораненого відправили до партизанського шпиталю в Космачі, що розміщувався на колишній дачі Філарета Колесси. По сьогоднішній день не можу знайти слідів друга Дороша. Розшукує брата й сестра. У всіх знайомих і друзів Дорош залишив по собі найкращу пам’ять і як воїн, і як людина.
Бій у Трачі послужив добрим бойовим хрещенням для необстріляних молодих стрільців Березівської сотні. Зі Спаського лісу перейшли на Космач. Невдовзі після нічного бою курінь «Карпатський» під орудою поручника Лісового відправився в рейд на Заболотівщину й Снятинщину. До куреня на той час входили сотні Мороза й Ґонти, сотня Спартана долучилася пізніше. За одну ніч повстанці охопили весь терен. Кожна чота, навіть кожен рій мали своє завдання. Малі підвідділи діяли самостійно. Завдання моєї чоти — зірвати міст через Прут у Снятині. До третьої чоти, якою мені випало командувати, ввійшла значна частина вишколених мною в Березові стрільців.
Командири роїв у мене були хоробрі. Лобода командував першим роєм, Держакові дістався другий, Богун став командиром третього рою. Чота мала трьох мінерів-самоуків. Тямковиті сільські хлопці розмінували тридцятикілометрове німецьке мінне поле, практику пройшли добру. Взятися за цю смертельно ризиковану справу спонукала біда. На полишених німецьких мінах часто підривалися люди з довколишніх сіл. Отож мінерів для нашої сотні підготувало саме життя. Мін у сотні було вдосталь.
Курінь заквартирував у Тучапах на Заболотівщині. Стрільці добре відпочили й відігрілися за день. Сотенні конкретизували кожній чоті бойове завдання. Місцеві боївкарі привели чоту аж до самого мосту. Пробиралися полями, лівим берегом Пруту. Зв’язковий пошепки повідомив, що міст уже зовсім близько. Однак ми його не бачили в густій темряві. По-пластунськи дісталися до дерев’яної споруди через швидкоплинну річку. Міст охороняла численна більшовицька залога. Близька присутність ворога вгадувалась. Мінери зі знанням справи підготували міни, я розмістив стрільців по бойових становищах. Освітлювальні ракети з шипінням розшматували напружену тишу ночі. Стрільці дружно гримнули з усієї наявної зброї по більшовицькій залозі. Ефект раптовості вдався, москалі порозбігалися, мов миші з комори. Здається, ні разу й не вистрелили. Давали драпака, аж підошви губили. Стрімким кидком стрільці захопили міст. Я наказав одному роєві закріпитися на правому березі й охороняти звідтіля підступи до мосту. Два рої зайнялися мостом на лівому березі. Стрільці-мінери позакладали міни. Неголосний вибух жбурнув у нічне небо разом з полум’ям вирвані з мосту колоди й дошки. На голови посипалися тріски.