Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
В дитячій скрізь книжки стояли,
і на підлозі теж лежали!
І на столі, і біля ліжка
дітей чекала гарна книжка!
Казки чарівні, фантастичні,
дракони в них, кити незвичні,
пірати, острови скарбів,
принцеси з чарівних країв,
розбійники і кораблі,
слони, цигани, королі.
І людожери на вогні
готують щось у казані.
(Як пахне! Що це — з кмином юшка?
Та ні, це хлопчик-нечемнушка!)
Аж перехоплювало дух
від тих книжок... Ось Вінні-Пух,
он Білосніжка йде до лісу...
Ось Ґулівер веде Алісу
у Дивосвіт,
до них підходить ліліпут.
Ген Королева виглядає
чи знайде Ґерда свого Кая…
Таке, готуючись до сну,
читали діти в давнину!..
Тому вас хочемо благати —
той ящик — викиньте із хати!
Вночі! Дитя щоб і не знало,
що телевізора не стало!
Як бути вам з пустим кутком?
Зробіть полицю, і рядком
заставте ви її книжками!
Хай діти тупають ногами,
хай вередують певний час,
за ноги хай кусають вас —
не бійтеся, за тиждень-два
прочиститься їм голова,
і диво станеться — овва!
Не знаючи, що їм робити,
потягнуться до книжки діти.
Ще тиждень-два — і відірвати
від книг не зможе й рідна мати!
Читання знову стане в моді
і буде їм збагнути годі,
чим вабило оте залізо,
що називалось телевізор!
І будуть дуже вдячні діти,
що ви таке змогли зробити.
А як там Майк Тіві — не плаче?
Чекаємо ми нетерпляче,
що підросте він знов. Одначе,
як ні, то скажемо вам, друзі:
отримав хлопець по заслузі.
— Який буде наступний цех? — замислився містер Вонка, а тоді крутнувся й заскочив у ліфт. — Швидше! Сюди! Мусимо їхати далі! І скільки ж це тепер лишилося дітей?
Чарлі поглянув на дідуня Джо, а дідунь Джо на малого Чарлі.
— Та ж містере Вонко, — знизав плечима дідунь Джо, — залишився тільки Чарлі.
Містер Вонка рвучко обернувся й глянув на Чарлі.
Запала тиша. Чарлі стояв і міцно тримав дідуня Джо за руку.
— Тобто залишився тільки ти один? — запитав містер Вонка, вдаючи подив.
— Ага, — сказав Чарлі. — Так.
Містер Вонка раптом аж вибухнув радістю.
— Любий хлопчику, — вигукнув він, — але ж це означає, що ти переміг! — Він вистрибнув з ліфта і так несамовито затряс хлопцеву руку, що трохи її не відірвав. — Прийми мої щирі вітання! — тішився він. — Найщиріші! Я такий радий! Краще й не придумати! Як це чудово! Знаєш, я з самого початку передчував, що це будеш ти! Молодчина, Чарлі, просто молодчина! Це чудово! Тепер нарешті почнеться справжня забава! Але не треба баритися! Не треба зволікати! Часу залишилося ще менше, ніж досі! До вечора ми маємо зробити ще безліч справ! Подумай, скільки ще треба всього узгодити! А скількох людей покликати! Але ми, на щастя, маємо
Мерехтливі яскраво-голубі очі містера Вонки на мить зупинилися на обличчі Чарлі.
Чарлі подумав, що зараз станеться щось шалене. Але не злякався. Він навіть не нервував. Просто був страшенно схвильований. Дідунь Джо теж. Старенький стежив за кожним рухом містера Вонки, а обличчя його сяяло від радості. Містер Вонка потягся до кнопки на високій скляній стелі ліфта. Чарлі й дідунь Джо задерли голови, щоб прочитати напис на наклеєчці біля кнопки.
Там було написано: ... «ВГОРУ Й ГЕТЬ».
«Вгору й геть», — повторив подумки Чарлі, — що за дивне приміщення?»
Містер Вонка натис кнопку.
Скляні двері закрилися.
— Тримайтеся! — гукнув містер Вонка.
Тоді БАХ! Ліфт злетів угору, немов ракета.
— Ура-а! — закричав дідунь Джо.
Чарлі вхопився за дідові ноги, містер Вонка — за ремінець на стелі, й вони помчали вгору-вгору-вгору — прямісінько вгору, без поворотів, і Чарлі чув, як розсікає повітря ліфт, що летів дедалі швидше й швидше.
— Ура! — кричав дідунь Джо. — Ура! Мчимо!
— Швидше! — кричав містер Вонка, гатячи рукою по стінці ліфта. — Швидше! Швидше! Якщо не наберемо швидкості, то не проб’ємося!
— Куди? — здивувався дідунь Джо. — Куди нам треба пробитися?
— Ага! — крикнув містер Вонка. — Ще хвильку — й побачите! Я вже стільки років прагнув натиснути цю кнопку! Але ще ніколи не натискав! Багато разів я відчував цю спокусу! Так, це була неабияка спокуса! Але я ніяк не міг змиритися з думкою, що в даху фабрики доведеться пробити величезну дірку! Летимо, хлопці!
Вгору й геть!
— Але ж ви не... — крикнув дідунь Джо, — ...ви ж не маєте на увазі, що цей ліфт...
— Ще й як маю! — відповів містер Вонка. — Ще хвильку — й побачите!.. Вгору й геть!
— Але... але ж... та він же... скляний! — закричав дідунь Джо. — Він розіб’ється на друзки!
— Цілком можливо, — як завжди бадьоро припустив містер Вонка, — хоч це скло й доволі міцне.
Ліфт і далі мчав усе вгору-вгору-вгору, і все швидше-швидше-й швидше...
І раптом ТРАХ-ТАРА-РАХ! — страшенний гуркіт розтрощених дощок і потовченої черепиці пролунав просто над їхніми головами, і дідунь Джо закричав:
— Рятуйте! Нам кінець! Ми пропали!
Але містер Вонка заперечив:
— Ні, не пропали! Ми пробилися! Ми вже назовні!
І справді, ліфт протаранив фабричний дах і тепер, мов ракета, летів просто в небо, а крізь його скляну стелю вливалося сонячне світло. За п’ять секунд вони піднялися на три тисячі метрів.
— Цей ліфт здурів! — репетував дідунь Джо.
— Не бійтеся, шановний пане, — заспокоїв його містер Вонка й натис іншу кнопку.
Ліфт зупинився. Він зупинився і, наче гелікоптер, завис угорі над фабрикою і над самим містечком, що розкинулося під ними, мов намальоване на поштовій листівці! Крізь скляну підлогу далеко внизу Чарлі бачив малесенькі будиночки, вулички та сніг, що вкривав це все товстою ковдрою. Було трохи моторошно й незвично стояти отак на прозорому склі височенно в небі. Здавалося, ніби взагалі ні на чому не стоїш.