Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
З телевізора долинув тонесенький голосочок, ніби там пискнула мишка.
— Привіт, мамусю! — пищав Майк. — Татку!
Дивіться на мене! Мене першого в світі передали по телевізору!
— Хапайте його! — наказав містер Вонка. — Швидко!
Пані Тіві сягнула рукою й зняла з екрана крихітну фігурку Майка Тіві.
— Ура! — зрадів містер Вонка. — Він цілий! Цілий і неушкоджений!
— І це, на вашу думку, неушкоджений? — обурилася пані Тіві, дивлячись на крихітного хлопчика, що гасав у неї по долоні, розмахуючи пістолетами.
Зросту він мав два-три сантиметри,
— Він збігся! — сказав пан Тіві.
— Ясно, що збігся, — погодився містер Вонка. — А ви чого сподівалися?
— Це жах! — голосила пані Тіві. — Що нам тепер робити?
А пан Тіві сказав:
— Він тепер не зможе ходити до школи! Йо-го там розтопчуть! Його розчавлять!
— Він більше не зможе нічого! — крикнула пані Тіві.
— Ще й як зможу! — пискнув тоненьким голосочком Майк Тіві. — Я й далі зможу дивитися телевізор!
— Ніколи в житті! — гаркнув пан Тіві. — Я викину той телевізор у вікно — відразу, як приїдемо додому. Я вже ситий тим телевізором!!
Коли Майк Тіві таке почув, на нього напала жахлива істерика. Хлопець стрибав на маминій долоні, верещав, репетував і кусав її за пальці.
— Я хочу дивитися телевізор! — пищав він. — Я хочу дивитися телевізор! Я хочу дивитися телевізор! Я хочу дивитися телевізор!
— Стривай! Дай його мені! — звелів пан Тіві, а тоді взяв крихітного хлопця, запхав його в нагрудну кишеню піджака й заткнув зверху хустинкою. Писк і вереск і далі лунали з кишені, яку люто шарпав, намагаючись визволитися, маленький в’язень.
— Ох, містере Вонко, — голосила пані Тіві, — що нам зробити, щоб він виріс?
— Ну, — сказав містер Вонка, погладжуючи борідку й замислено дивлячись у стелю, — мушу сказати, що це доволі складно. Хоч маленькі хлопці напрочуд пружинисті й розтяжні. Видовжуються як скажені. Тому ми ось що зробимо: покладемо його в спеціальну машину, якою я випробовую, як і настільки розтягуються жуйки! Може, він тоді стане такий, як був.
— Ой, дякую! — зраділа пані Тіві.
— Та нема за що, шановна пані.
— А дуже він розтягнеться, як ви гадаєте? — поцікавився пан Тіві.
— Може, кілометрів на два, — знизав плечима містер Вонка. — Хто його зна? Зате стане страшенно тонюсінький. При розтягуванні все тоншає.
— Тобто так, як жуйка? — уточнив пан Тіві.
— Саме так.
— А дуже він буде тонкий? — стурбувалася пані Тіві.
— Навіть не уявляю, — відповів містер Вонка. — Та й не має це, якщо чесно, великого значення, бо ми його швидко відгодуємо. Для цього вистачить дати йому потрійну дозу моїх чудових супервітамінних цукерок. Супервітамінні цукерки містять величезні кількості вітаміну А й вітаміну Б. Там також є вітамін В, вітамін Г, вітамін Ґ, вітамін Д, вітамін Е, вітамін Є, вітамін Ж, вітамін З, вітамін И, вітамін І, вітамін Ї, вітамін Й, вітамін К, вітамін Л, вітамін М, вітамін О, вітамін П, вітамін С, вітамін Т, вітамін У, вітамін Ф, вітамін Х, вітамін Ц, вітамін Ч, вітамін Ш, вітамін Щ, вітамін Ю, вітамін Я і навіть, вірте-не-вірте — вітамін Ь! Там нема лише вітаміну Н,
— І як цей вітамін на нього вплине? — стурбовано спитав пан Тіві.
— Пальці в нього на ногах стануть такі самі завдовжки, як на руках...
— Ой, не треба! — зойкнула пані Тіві.
— Не будьте дурні, — сказав містер Вонка. — Це дуже практично. Він зможе грати на піаніно ногами.
— Але ж, містере Вонко...
— Не сперечайтеся, прошу! — не дослухав її містер Вонка. Він відвернувся й тричі клацнув пальцями.
Біля нього миттю вродився умпа-лумпа.
— Виконуй оці вказівки, — звелів містер Вонка, вручаючи умпа-лумпі аркуш паперу з детально виписаними інструкціями. — Хлопця знайдеш у кишені в його батька. Біжи! Бувайте, пане Тіві! Бувайте, пані Тіві! І прошу вас, не хвилюйтеся так! Усі вийдуть сухі з води, повірте. Всі до одного...
Умпа-лумпи, що оточили велетенську телекамеру з протилежного боку зали, вже почали гупати в крихітні барабанчики й ритмічно пританцьовувати.
— Знову вони за своє! — сказав містер Вонка. — Боюся, їхніх співів не cпинити.
Малий Чарлі схопив дідуня Джо за руку, і так вони й стояли вдвох біля містера Вонки посеред довжелезного яскраво освітленого приміщення, слухаючи умпа-лумпів.
І ось що ті заспівали:
— Повторюємо день і ніч
найважливішу в світі річ:
НЕ ТРЕБА дітям дозволяти
до телевізора сідати.
Цю штуку хай би взагалі
не знали дітлахи малі.
По всіх світах, з самого рана
вони сидять біля екрана
і не відходять до півночі,
аж їм на лоба лізуть очі.
(Ми якось у одній з кімнаток
знайшли таких очей з десяток.)
Сидять незмигно і статично,
неначе в трансі гіпнотичнім,
сидять, неначе наркомани,
і всотують теледурмани.
Вони стають, звичайно, милі —
такі чемненькі, неспесиві,
не б’ються і не бешкетують,
вас не чіпають, не дратують,
так все снодійно і похвально...
І це, по-вашому, нормально?
Чи знають татусі і мами,
що робить телик з дітлахами?
У ГОЛОВІ СТАЄ В НИХ ПУСТО!
ГНИЄ УЯВА, МОВ КАПУСТА!
УСІ ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ
Й ТАКЕ ТУПЕ СТАЄ ДИТЯ,
ЩО НЕ СПРИЙМАЄ ЧАРІВНІ
КАЗКИ, ФАНТАЗІЇ Й ПІСНІ!
А МОЗОК, ЯК ШВЕЙЦАРСЬКИЙ СИР,
У МОЗКУ ТІМ — МІЛЬЙОНИ ДІР...
ПОРОЖНІ ОЧІ, ЗГАСЛИЙ ЗІР!
«Гаразд, — ви скажете, — ми згодні
екран розбити хоч сьогодні,
та як ми будем розважати
своїх дітей? Чим забавляти?..»
У відповідь спитаєм вас:
«А що робили діти в час,
коли потвор цих не було?
Що втіху й радість їм несло?»
Забули вже? Вам нагадати?
Ми ладні по складах сказати:
ВО-НИ... ЧИ-ТА-ЛИ... КНИ-ЖЕЧ-КИ!
Байки ЧИТАЛИ, казочки,
Історії ЧИТАЛИ різні,
ЧИТАЛИ зранку і допізна!