Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
— Чи воно оце з нами все гаразд? — стривожився дідунь Джо. — На чому ця штука працює?
— На шоколадних силах! — пояснив містер Вонка. — Мільйон шоколадних сил! О, дивіться! — крикнув він, показуючи вниз. — Он там ті інші діти! Вони повертаються додому!
—
Дивлячись униз, Чарлі побачив перед брамою невеличку групку дітей з батьками.
— Я бачу тільки трьох, — повідомив він. — Кого немає?
— Мабуть, Майка Тіві, — припустив містер Вонка. — Але незабаром він буде теж. Бачиш оті вантажівки? — містер Вонка вказав на довгу низку велетенських критих фургонів, що стояли неподалік.
— Бачу, — підтвердив Чарлі. — А навіщо вони?
— Ти що, забув, що було написано на Золотих квитках? Кожна дитина повертається додому з запасом цукерок на все життя. На кожного чекають до стелі завантажені фургони.
— А ось і наш друг Авґустус Ґлуп! — вів далі містер Вонка. — Бачите його? Он він сідає з матір’ю й батьком у першу вантажівку!
— Тобто з ним усе нормально? — здивувався Чарлі. — Навіть після того, як він вилетів у ту жахливу трубу?
— З ним усе чудово-пречудово, — відповів містер Вонка.
— Але він змінився! — вигукнув дідунь Джо, приглядаючись крізь скляну стінку ліфта. — Він же був гладкий! А тепер худий, як соломина!
— Звичайно, що змінився, — зареготав містер Вонка. — Його ж було затисло в трубі. Невже не пам’ятаєте?.. А он погляньте! Бачите? Там іде Віолета Бореґард, відома жуйколюбка! Здається, з неї таки зуміли вичавити соки. Я дуже радий. А який у неї тепер здоровий вигляд! Набагато кращий, ніж був!
— Але обличчя фіолетове! — вигукнув дідунь Джо.
— Це так, — погодився містер Вонка. — Тут ми нічого не можемо вдіяти.
— Ой, людоньки! — зойкнув Чарлі. — Гляньте на тих бідолашних Солтів — Веруку, пана Солта і пані Солт! Вони з голови до п’ят у відходах і смітті!
— А он і Майк Тіві! — повідомив дідунь Джо. — О боженьку! Що з ним? Він метрів три заввишки і тонюсінькій, як дріт!
— Його перерозтягли в машині для розтягування жуйки, — пояснив містер Вонка. — От недбалість.
— Але ж для нього це жахливо! — вигукнув Чарлі.
— Дурниці, — відмахнувся містер Вонка. — Навпаки — йому дуже пощастило. Його захочуть взяти до себе всі баскетбольні команди. Але тепер, — сказав він, — пора покинути цих дурнуватих дітлахів. Чарлі, я повинен з тобою поговорити про щось дуже важливе.
Містер Вонка натис ще одну кнопку — і ліфт майнув у небо.
Великий скляний ліфт тепер ширяв високо над містом. У ньому стояли містер Вонка, дідунь Джо та малий Чарлі.
— Як я люблю свою шоколадну фабрику, — сказав містер Вонка, дивлячись униз. Тоді на хвилю замовк,
— О, так! — вигукнув Чарлі. — Думаю, це найчудовіша фабрика на світі!
— Дуже приємно це чути, — як ніколи серйозно проказав містер Вонка. Він не відводив очей від Чарлі. — Так, — повторив він, — мені надзвичайно приємно чути це від тебе. І зараз я скажу, чому.
Містер Вонка нахилив голову набік, а тоді цілком несподівано сяйнув усмішкою, від чого з кутиків його очей побігли крихітні зморщечки, і сказав:
— Розумієш, люба дитино, я вирішив усе це тобі подарувати. Як тільки підростеш і зможеш нею управляти, фабрика стане твоєю.
Чарлі витріщився на містера Вонку. Дідунь Джо роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не міг видушити й словечка.
— Це щира правда, — запевнив містер Вонка, тепер уже всміхаючись від вуха до вуха. — Я справді віддаю фабрику тобі. Ти згоден?
— Віддаєте фабрику йому? — не міг повірити дідунь Джо. — Ви, мабуть, жартуєте.
— Я не жартую. Я цілком серйозно.
— Але... але... чого це вам забаглося віддати вашу фабрику малому Чарлі?
— А от чого, — сказав містер Вонка, — я вже старий. Набагато старший, ніж вам здається. Я не зможу працювати вічно. Власних дітей я не маю, не маю й родичів. То хто ж керуватиме фабрикою, коли я через старість не подужаю? Хтось же повинен тут керувати... хоч би заради умпа-лумпів. Майте на увазі, що є тисячі розумників, які що завгодно віддали б за можливість прийти й отримати від мене фабрику, але я таких людей не хочу. Я взагалі не хочу, щоб цим займався дорослий. Дорослий мене не слухатиме, не захоче вчитися. Він буде намагатися робити все так, як забажається йому, а не мені. Тому мені потрібна дитина. Мені потрібна чемна, розумна й добра дитина, якій я зможу відкрити свої найдорожчі секрети виготовлення солодощів... поки я ще живий.
— То он чому ви розіслали Золоті квитки! — вигукнув Чарлі.
— Точно! — підтвердив містер Вонка. — Я вирішив запросити на фабрику п’ятьох дітей, і той, хто до кінця дня найбільше мені сподобається, мав стати переможцем!
— Містере Вонко, — затинаючись мовив дідунь Джо, — та невже ви й справді зібралися віддати всю оцю величезну фабрику малому Чарлі? Усе ж таки він...
— Нема часу сперечатися! — урвав містер Вонка. — Треба негайно зібрати всю вашу родину: його батька, матір — та всіх, хто є! Віднині вони можуть жити на фабриці! Хай допомагають нею керувати, поки Чарлі підросте й зможе керувати сам! Де ти мешкаєш, Чарлі?
Чарлі глянув крізь скляні стінки ліфта на вкриті снігом хатки внизу.
— Отам, — показав він. — У хатинці на краєчку міста, в отій найменшій...
— Бачу! — вигукнув містер Вонка, натискаючи ще якісь кнопки, і ліфт помчав прямісінько до їхньої хатини.
— Боюся, мама з нами не піде, — сумно сказав Чарлі.
— Чому це?
— Бо вона не покине бабусю Джозефіну, бабуню Джорджину та дідуся Джорджа.
— Вони теж можуть перебратися на фабрику!
— Не зможуть, — заперечив Чарлі. — Вони дуже старенькі і двадцять років не злазили з ліжка.