Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
Якщо подумати, то це був чималий гурт людей. Дев’ятеро дорослих і п’ятеро дітей, усього чотирнадцять душ. Тож можете уявити, яка почалася штовханина й штурханина, коли всі кинулися бігти коридором, намагаючись не відстати від стрімкої невеличкої постаті.
— Скоріше! — підганяв містер Вонка. — Ворушіться! Ми сьогодні нічого не встигнемо, якщо ви будете такі мляві!
Незабаром він звернув з головного коридору праворуч, у коридор трохи вужчий.
Тоді повернув ліворуч.
Тоді знову ліворуч.
Тоді праворуч.
Тоді ліворуч.
Тоді праворуч.
Тоді
Тоді ліворуч.
Це був ніби велетенський кролячий САЖОК, де навсібіч розгалужувалися нові й нові коридори.
— Чарлі, тільки не відпусти моєї руки, — прошепотів дідунь Джо.
— Зверніть увагу, що всі коридори ведуть униз! — гукнув містер Вонка. — Зараз ми спустимося під землю! Усі найважливіші цехи моєї фабрики розташовані глибоко під землею!
— А чому? — здивувався хтось.
— Бо нагорі для них зовсім не було б місця! — пояснив містер Вонка. — Ви побачите, які це велетенські цехи! Більші за футбольні поля! Жодна будівля в світі не змогла б їх умістити! А от унизу, під землею, місця повно. Жодних обмежень — копай, скільки хочеш.
Містер Вонка повернув праворуч.
Тоді ліворуч.
Тоді знову праворуч.
Коридори знижувалися дедалі крутіше.
І раптом містер Вонка зупинився. Перед ним сяяли блискучі металеві двері. Усі з’юрмилися навколо. На дверях великими літерами було написано:
«ШОКОЛАДНИЙ ЦЕХ»
— Дуже важливий цех! — вигукнув містер Вонка, витяг з кишені в’язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. — Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу! А який він гарний! Я вимагаю, щоб мої цехи були гарні! Терпіти не можу бридких фабрик! Ну, заходьте! Але будьте обережні, дорогі дітки! Не очманійте! Не дуже хвилюйтеся! Дотримуйтесь тиші!
Містер Вонка відчинив двері. П’ятеро дітей і дев’ятеро дорослих проштовхалися в них і... ой, яка ж дивовижна картина виникла в них перед очима!
Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка.
Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад — вода стікала з стрімкої скелі, закручувалася щільними пластами, а тоді з розмаху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.
Під водоспадом (і це було найдивовижніше видовище) звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб! Труби ті були таки справді велетенські. Було їх з добрий десяток, і вони висмоктували з річки коричневу каламутну воду, переганяючи її бозна-куди. А оскільки були вони зі скла, то всі бачили, як та рідина тече й булькоче, а ще було чути, як невпинно, заглушуючи ревіння водоспаду, смок-смок-смокчуть труби.
Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами — плакучими вербами, вільхами та високими купами рододендронів з рожевими, червоними й бузковими квітами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.
— От! — вигукнув містер Вонка, підскакуючи й показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. — Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки — з гарячого рідкого шоколаду найвищої якості. Най-най-най-вищої якості.
Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. Їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.
— Цей водоспад надзвичайно важливий! — вів далі містер Вонка. — Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? — вигукнув він, вказуючи тростиною. — А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м’якої м’ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!
Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави — окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.
А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.
— Яке ж це чудо! — прошепотів Чарлі. — Який чудовий смак! Правда, дідуню?
— Я б усе це поле з’їв! — захоплено всміхнувся дідунь Джо. — Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!
— А покуштуйте жовтець! — вигукнув містер Вонка. — Він ще смачніший!
Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.
— Дивіться! Дивіться туди! — лементувала вона. — Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка!
Отам, за водоспадом!
Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.
— Вона не бреше, дідуню! — вигукнув Чарлі. — Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?
— Бачу, Чарлі! — схвильовано підтвердив дідунь Джо.
І тут зненацька закричали всі.
— Їх двоє!
— О людоньки, й справді!
— Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п’ять!
— Що вони там роблять?
— Де взялися?
— Хто вони такі?
Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.
— Це просто фантастика!
— Вони мені по коліна!