Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
— А яке в них смішне довге волосся!
Крихітні люди — завбільшки як звичайна лялька — зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п’ятеро зареготали.
— Це ж не можуть бути справжні люди, — засумнівався Чарлі.
— Звичайно, що справжні, — заперечив містер Вонка. — Це ж умпа-лумпи.
—
— Імпортовані прямо з Лумпаландії, — гордо пояснив містер Вонка.
— Нема такої країни, — заперечила пані Солт.
— Вибачте, шановна пані, але...
— Містере Вонко, — вигукнула пані Солт. — Я вчителька географії...
— Тоді ви про неї ще довідаєтесь, — сказав містер Вонка. — Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками — роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, роговоглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак — червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа-лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово «какао», як у того починала текти слина. Какао-боби, — розповідав містер Вонка, — ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби — це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило.
«Послухайте мене, — сказав я (звісно, не нашою, а умпа-лумпівською мовою), — якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! Їжте, скільки влізе! Їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!»
«Ви серйозно?» — аж підстрибнув на стільці вождь умпа-лумпів.
«Авжеж, серйозно, — підтвердив я. — А ще зможете їсти шоколад. Шоколад ще смачніший за какаові боби, бо до нього додають молоко й цукор».
Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. — «Домовилися! — вигукнув він. — Перебираймося!»
Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою у великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Наполягають на цьому. Чоловіки, як ви й самі бачите через річку, носять тільки оленячі шкури.
— Татку! — закричала Верука Солт (та дівчина, яка мала все, що забажає). — Татку! Я хочу умпа-лумпу! Дістань мені умпа-лумпу! Негайно хочу умпа-лумпу! Заберу його додому! Скоріше, татку! Дістань мені умпа-лумпу!
— Ну що ти, кицю! — сказав їй батько, — не можна перебивати містера Вонку.
— Хочу умпа-лумпу! — верещала Верука.
— Добре, Веруко, добре. Але ж я не можу дістати його в цю секунду. Потерпи. Я постараюся, щоб до вечора ти його вже мала.
— Авґустусе! — крикнула пані Ґлуп. — Авґустусе, золотко, не треба такого робити.
Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.
Коли містер Вонка обернувся й побачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав:
— Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду!
— Авґусь! — покликала пані Ґлуп. — Чи ти не чув, що тобі кажуть? Негайно відійди від річки!
— Це так чу-до-во! — простогнав Авґустус, не звертаючи уваги ні на матір, ні на містера Вонку. — От би ще ківшика, щоб добре було пити!
— Авґустусе, — закричав містер Вонка, підстрибуючи й розмахуючи в повітрі тростиною, — негайно відійди. Ти забруднюєш шоколад!
— Авґусь! — закричала пані Ґлуп.
— Авґустусе! — закричав пан Ґлуп.
Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він простягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.
— Авґустусе! — волала пані Ґлуп. — У тебе ж нежить, ти заразиш мільйони людей по всій країні!
— Обережно, Авґустусе! — репетував пан Ґлуп. — Ти дуже низько нахилився!
Пан Ґлуп мав цілковиту рацію. Бо раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді — шубовсть! — Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею.
— Рятуйте його! — замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. — Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте!
— Побійся Бога, жінко, — вигукнув пан Ґлуп, — я не стрибатиму! Це ж мій найкращий костюм!
На поверхню знову вигулькнуло коричневе від шоколаду обличчя Авґустуса Ґлупа.
— Рятуйте! Поможіть! Рятуйте! — залементував він. — Витягніть мене!
— Та не стій, мов пень! — крикнула пані Ґлуп на пана Ґлупа. — Роби щось!
— Та роблю! — огризнувся пан Ґлуп, скидаючи піджака й готуючись пірнати в шоколад.
Але поки він це робив, нещасного хлопчиська затягувало далі й далі — до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу.
Усі на березі річки затамували дух, видивляючись, де він вигулькне.
— Он він! — крикнув хтось, показуючи вгору.
І справді, оскільки труба була скляна, то всі чітко побачили, як Авґустус Ґлуп летить головою вперед, мов вистрілена торпеда.
— Рятуйте! Вбивають! Поліція! — заверещала пані Ґлуп. — Авґустусе, негайно назад! Ти куди?
— Чудеса та й годі, — здивувався пан Ґлуп, — невже ця труба така широка, що він крізь неї прослизнув?
— Не така вона й широка! — заперечив Чарлі Бакет. — О, дивіться! Він гальмує!