Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

— Скільки це триватиме?

Сильфіда, здавалося, насупилася. Келен бачила своє відображення на яскравій поверхні її особи.

— Звідси й туди. Ось і все. Я досить довга. Я була там.

Келен зітхнула. Сильфіда, здавалося, і не помітила, що проспала три тисячі років. Що таке для неї день або два?

— Ти не скажеш Річарду, куди мене відвезла, правда? Я не хочу, щоб він знав.

Срібне обличчя скривилося в лукавій усмішці.

— Ніхто з тих, хто був у мені, не бажав, щоб інші про це довідалися. Я ніколи нікого не зраджую. Будьте

спокійні; ніхто не дізнається, що ми робили разом. Ніхто не дізнається про задоволення, яке ви отримали.

Келен не зовсім зрозуміла, що це означає, але вголос нічого не сказала. Рідка срібна рука простяглася і обвилася навколо неї. Тепла і блискуча, вона міцно тримала Келен.

— Не забудьте: ви повинні вдихнути мене, — сказала Сильфіда. — Не треба боятися. Ви залишитеся живі, якщо вдихнете мене. Коли ми досягнемо іншого місця, вам треба буде видихнути мене і вдихнути повітря. Вам буде страшно, як зараз вам страшно вдихнути мене, але ви повинні це зробити — або помрете.

Келен кивнула, злегка задихаючись.

— Я пам'ятаю. — Вона не могла боротися зі страхом залишитися без повітря. Добре, я готова.

Без подальших слів рука сильфіди обережно зняла її з парапету й опустила вниз, в ртутну піну.

Легені Келен горіли. Вона щільно заплющила очі. Вона вже робила це, але їй все-таки було страшно вдихнути це рідке срібло. Того разу з нею був Річард.

Зараз вона була одна, і паніка оволоділа нею.

Келен подумала про Шоту, яка послала Надін відбити в неї Річарда.

Келен випустила повітря з легенів і зробила глибокий вдих, втягуючи в себе шовковисту сутність сильфіди.

Не було ні спеки, ні холоду. Вона відкрила очі і побачила світло й темряву, розділені надвоє. Вона відчула рух у невагомій порожнечі, одночасно швидкий і повільний, швидкість і спокій. Її легені були повні Сильфіди; Сильфіда немов проникла в саму її душу. Час перестав існувати.

Це був екстаз.

38

Крізь теплий райдужний вихор Зедд чув, як Енн кличе його по імені. Хоча вона стояла зовсім поруч, її благальний голос доносився немов десь здалеку. У потоці магії, що піднімалася з Хмарного Каменя, здавалося, що голос іде взагалі з іншого світу. Багато в чому так воно і було.

Її голос знову покликав — настирливо, нервово, наполегливо. Зедд, протягнувши руки в запаморочливий димок світла, майже не помітив заклику. Тіні, що миготіли перед ним, вказували на присутність духів. Він майже домігся свого.

Раптом стіна сили почала руйнуватись. Зедд здійняв свої кістляві руки ще вище, і рукави його одягу ковзнули вниз, до плечей. Він намагався влити в магічне поле ще більше сили, щоб утримати його. Збожеволівши, він витягнув з колодязя відро і побачив, що там пусто.

Іскорки зашипіли. Звивний кольоровий вихор посірів. Набравши швидкість, потемнілий смерч раптом різко опустився і безсило опав.

Зедд був

приголомшений.

Заклинання, яке він так ретельно вибудовував, зруйнувалося. Землю стрясло від важкого удару вивільненої сили.

Зедд замахав руками, як вітряк, коли Енн схопила його за комір і стягнула з Хмарного Каменя. Він втратив рівновагу, і вони обидва покотилися по землі.

Позбавлений магії камінь відразу став маленьким. Зедд нічого не робив: камінь сам повернувся в первинний стан. Тепер Зедд розсердився не на жарт.

— Прокляття, жінко! Що це ще за витівки!

— Не проклинай мене, впертий старий. Не знаю, навіщо я взагалі намагаюся врятувати твою худу шкуру.

— Навіщо ти втрутилася? Я майже добився успіху!

— Я не втручалася, — прогарчала вона.

— Але якщо не ти… — Зедд стрельнув поглядом по темних пагорбах. — Ти хочеш сказати?..

— Я раптово втратила зв'язок з моїм Хань. Я намагалася попередити тебе, а не зупинити.

— О, — уїдливо вимовив Зедд, — це велика різниця. — Він простягнув руку і схопив Хмарний Камінь. — Чому ж ти просто не сказала? — Він поклав камінь у внутрішню кишеню.

Енн подивилася в темряву.

— Ти з'ясував що-небудь, перш ніж втратив контакт?

— Я не вступив у контакт.

Вона втупила в нього пильний погляд.

— Ти не вступив… Що ти хочеш цим сказати? Що ж ти робив увесь цей час?

— Намагався, — сказав він і потягнувся за ковдрою. — Але щось пішло не так. У мене ніяк не виходило. Бери свої речі. Нам краще забиратися звідси.

Енн розкрила сідельну сумку і почала запихати в неї речі.

— Зедд, — схвильовано сказала вона, — але ж ми так на це розраховували. А тепер, коли ти зазнав невдачі…

— Я не зазнав невдачі, — перебив він. — Принаймні не з своєї вини.

Він підштовхнув її до коня, але вона ляснула його по руці.

— Чому ж заклинання не спрацювало?

— Через червоний місяць.

Енн різко обернулася і подивилася на нього.

— Ти думаєш…

— Я це роблю не так вже й часто, тому що мені нелегко це дається. За все своє життя я всього лише кілька разів вступав у контакт зі світом духів. Вручаючи мені камінь, батько попереджав мене, що його можна використовувати лише у виняткових обставинах. Такий контакт може розірвати завісу, і навіть гірше того, духи можуть пройти в наш світ. Коли я вступав в контакт в минулому, результатом стало порушення рівноваги в світі. Червоний місяць — це застереження.

— Отже, спроба виявилася марною. — Вона висмикнула руку з його руки. — Що з тобою сталося? — Зедд хмикнув.

— А що ти скажеш щодо того, що сама не змогла торкнутися свого Хань? — Енн поплескала коня по холці в знак того, що зараз вони поїдуть.

Кінь вдарив копитом об землю і заіржав.

— Коли ти стояв на своєму камені, я розкинула мережу, щоб упевнитися, що поблизу немає нікого. Зрештою, це степи, а ти влаштував тут феєрверк. І раптово я втратила свій Хань — немов земля пішла у мене з-під ніг.