Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Я пошукаю, але не знаю, чи зможу я знайти…
— Сама дрібна монета у мене — талер, — перебив він. — Я дам тобі талер, але за умови, що ти витратиш більше часу і теж отримаєш задоволення. Я люблю, коли красиві юні дівчата насолоджуються цим.
— Який красунчик! — Вигукнула вона з незграбним, награним захопленням і взяла у нього срібний талер.
Вона страшенно смерділа. Усмішка не додала їй ні краси, ні чарівності; вона залишилася такою ж: ламке волосся, немите тіло, кривий ніс і маленькі поросячі очі. Зазвичай він
Вона ввела його у дверний проріз і сіла на табурет, що стояв у під'їзді.
Там було тісно, і йому довелося встати спиною до дверей.
Він був роздратований тим, що вона вважає його таким простачком. Ну нічого, скоро вона зрозуміє, що була не права. Вона почала розстібати йому пояс.
Занадто швидко.
Вона поспішала, щоб скоріше відправитися за наступною жертвою.
Перш ніж вона встигла розстебнути йому пояс, він м'яко відвів її руки. Ні до чого стояти зі спущеними штанами, коли це почнеться. Зовсім ні до чого.
Вона посміхнулася йому, впевнена, що її посмішка його зачаровує. Ні, розтягнути задоволення не вдасться. Ну й добре.
Було досить темно, щоб хтось розгледів, що він робить. Люди бачать тільки те, що очікують побачити.
Поки вона посміхалася йому перед тим, як поставити запитання, він опустив руку і схопив її за шию. Вона вирішила, що він просто хоче тримати її, доки вона буде зайнята своєю справою.
Великим пальцем він натиснув їй на горло. Усмішка ковзнула по його обличчю.
Передсмертний хрип не викличе підозр. Люди чують те, що очікували почути, так само як бачать те, що очікували побачити. Він схилився над нею, щоб не обдурити їх очікувань, і одним рухом кисті позбавив її життя.
— Яка несподіванка, — прошепотів він її виряченими очима.
Він насолоджувався виразом її обличчя. Коли її руки затремтіли, він опустив її на підлогу і схопив за волосся. Він притиснув її голову до свого стегну і прислухався.
Йому знадобилося чекати лише лічені секунди. Потім він почув обережні кроки, що наближаються за рогу. Двоє чи троє чоловіків, як він і думав. Він із самого початку знав, що це таке.
Грабіж.
Ще кілька секунд — і вони вже були поруч. Час сповільнився; він ловив кожен звук, кожен запах, яку саму маленьку деталь. Він був самою незвичайною людиною з усіх живих. Він володів часом. Він володів життям. Він володів смертю.
Настала пора отримувати решту задоволення. Рухом коліна він зламав їй хребет і повернувся, вже піднімаючи ніж. Людина, яка стояла в нього за спиною, звалилася з розпореним животом. Її нутрощі виплеснулися в провулок.
Він чекав другого — жінки цього сорту зазвичай працюють з двома чоловіками.
Він ніколи раніше не бачив, щоб їх було троє, і ця несподівана небезпека ще більше розпалила його спрагу.
Другий чоловік праворуч махнув рукою, але він помітив блиск леза і вчасно зробив крок
Чоловік праворуч завмер. Тепер вони були один на один. Обличчя в нього було зовсім юнацьке — і з хоробрістю юності він повернувся і втік.
Він посміхнувся. Немає більш привабливої мети, ніж голова тікаючого. Він метнув ножа. Хлопчик нісся з усією швидкістю, на яку тільки був здатний, але ніж виявився швидшим. Він уп'явся в ціль з тупим звуком, і юний грабіжник впав замертво.
Третій чоловік піднявся. Він був старший, сильніший, важчий і оскаженілий до краю. Добре.
Ударом ноги він зламав йому ніс. Виючи від болю і гніву, чоловік стрибнув вперед. Він побачив блиск сталі і повернувся боком, а потім перехопив нападника і збив його з ніг. Все відбулося миттєво. Це було чудово; ця небезпека, це безумство п'янили його.
Він помічав всі деталі: одяг чоловіка, маленьку дірку у нього на плащі, його лисину, що відбивала далекі вогники, його сальне волосся, шрам на місці відсутнього правого вуха.
Викручуючи йому руку, він побачив кров. Це його здивувало.
Він не зарізав його — поки. І це не могла бути кров з його розбитого носа.
Дуже рідко йому доводилося випробовувати настільки гостре здивування.
Він навіть не відразу зрозумів, що чоловік кричить від болю. Він жбурнув його на землю і ногою припечатав його голову до бруківки, одночасно вибивши йому зуби.
Потім він згріб його за сальне волосся і відтягнув йому голову назад.
— Грабіж — небезпечне заняття. Настав час розплачуватися.
— Ми б тебе не чіпали, — забурмотів чоловік. — Тільки пограбували би, ти, виродок.
— Виродок, он як?
Ретельно, повільно, насолоджуючись кожною деталлю, він перерізав горло противнику, якого тільки що переміг.
Яку несподівану насолоду принесла ця ніч! Він підняв руки і сплів пальці, відчуваючи в повітрі квінтесенцію смерті, її шовковисту сутність. Вона тягнула його до себе.
Він був тим, хто завершує життя людини. Він був рівновагою. Він був смертю. Він насолоджувався, бачачи розуміння цього в їх очах. Більше всього на світі йому подобалося грітися в цих поглядах і бачити в них жах. Тільки тоді він повністю здійснював себе. Тільки тоді відчував себе якимсь завершеним цілим.
Він стояв, погойдуючись в екстазі, і шкодував, що це не тривало довше.
Шкодував, що не вдалося насолодитися довгими криками. Крики — це найкраще. Він жадав їх, потребував них, палко бажав їх. Крики допомагали йому здійснити себе, домогтися цілісності. Крики були потрібні йому — не сам звук — він часто зав'язував рот своїм партнеркам, — але спроба видати його й те, що вони собою уособлювали: жах.
Але зараз він не встиг насолодитися криками, і спрага його наполовину залишилася непогамована.