Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

Він увійшов в анклав Першого Чарівника — свою фортецю і залишив там це. Річард підкинув амулет на долоні. Вийшовши, він зняв з себе цей костюм, який зараз на мені, підійшов до обриву і кинувся вниз. — Келен мимоволі зіщулилась, а Річард відкашлявся і продовжував:

— Після того чарівники відмовилися від подальших спроб увійти в Храм Вітрів. Їм так і не вдалося виправити те, що зробила спочатку команда, а потім — Лотейн.

Келен дивилася на Річарда. Річард дивився в бік.

— Звідки їм було відомо, що вони зробили? Річард

стиснув амулет в кулаці.

— Лотейна допитувала сповідниця. Магда Сірусом. Особисто перша Мати-сповідниця.

— Хіба вона жила в той час? Я про це не знала. Річард втомлено потер лоба кінчиками пальців.

— Лотейн зрадив їх. З доброї волі він ні за що ні про що б не розповів.

Чарівники, які вершили суд, веліли створити сповідницю. Магда Сірусом була першою. Вони розуміли, що з Лотейна їм правду не витягнути навіть тортурами втім, вони спробували, — тому взяли звичайну жінку, Магду Сірусом, створили магію сповідниць і наділили її цією магією. Вона торкнулася Лотейна своєю владою, і він заговорив. Він розповів, що зробила команда храму і що додав до цього він сам. — Річард помовчав, дивлячись у далечінь. — Чарівника, який цим займався, звали Меріт. Судді були так задоволені результатами його роботи, що веліли створити інших сповідниць і призначали чарівників, яким належало їх захищати. Меріт став захисником Магди Сірусом — в обмін на долю, яку він підготував їй і всім майбутнім сповідницям.

Запала мовчанка. Лице Келен стало лицем сповідниці: невизначена маска, за якою можна прочитати ніяких почуттів. Річард не повинен знати, що вона відчуває в цю хвилину. Він підсунув до себе тарілку і проковтнув кілька ложок. Суп майже охолов.

— Річард, — прошепотіла нарешті Келен, — якщо цим чарівникам, з усією їх могутністю, з усіма їх знаннями… Якщо навіть їм не вдалося увійти в Храм Вітрів після того, як він послав їм попередження, то…

Її голос затих. Річард договорив за неї:

— То як тоді можу сподіватися я?

Знову повисло незручне мовчання. Річард їв суп.

— Річард, — тихим голосом сказала Келен, — якщо ми не ввійдемо в храм, станеться те, що мені показав дух. Смерть охопить землю. Помруть мільйони людей.

Вона думала, що Річард схопиться на ноги й закричить, що і так це знає. Але він проковтнув крик разом з супом і сказав дуже тихо:

— Я знаю.

І знову заходився їсти суп. Тільки відчувши, що знову може володіти собою, він продовжив:

— Один з команди храму, чарівник на ім'я Рікер, перед смертю сказав, Річард взяв листок з перекладом і прочитав:

— «Я не можу більше миритися з тим, як ми використовуємо наш дар. Ми не Творці і не Хранителі. Навіть огидна повія має право прожити своє життя «.

— Що він мав на увазі? — Запитала Келен.

— Чарівники руйнували особистість людей, щоб перетворити їх на зброю або в щось ще. Я думаю, для цієї мети вони використовували тих, кого в суспільстві недолюблювали. Зедд часто повторював, що чарівник

повинен використовувати людей. Я сумніваюся, що він знав жахливе походження цього принципу.

В очах Келен він побачив тривогу.

— Річард, значить, ми нічого не зможемо зробити? — Річард не знав, що сказати. Він поклав руку їй на зап'ястя.

— Чарівники з команди храму зізналися перед стратою, що вони передбачили можливість відгукнутися на попередження. Вони сказали, що в разі великої необхідності в храм можна буде увійти. І я увійду до нього, Келен.

Клянуся.

Тривога в зелених очах Келен трохи ослабла. Річард знав, про що вона думає. Він думав про те ж саме — про те, яким безумством була ця війна, і про ті жахи, які люди творили з іншими людьми.

— Келен, ми вбиваємо людей за допомогою магії заради наших особистих цілей. Ми використовуємо магію, щоб боротися з чумою, яка вбиває невинних дітей. Ми боремося за те, щоб звільнити світ від страху і від вбивств.

Слабка посмішка торкнула її губи.

У відчинені двері постукали.

Це був Дрефан.

— Можна увійти? Я не заважатиму?

— Ні, все гаразд, — сказав Річард. — Заходь.

— Я тільки хотів поставити тебе до відома, що вози, які ти просив замовити, вже отримані. Річард потер чоло кінчиками пальців.

— Скільки?

— Трохи більше трьох сотень. Як ти і думав, число померлих зростає з кожним днем. Річард кивнув.

— Трупи треба ховати негайно, інакше чума буде розгоратися зі швидкістю степової пожежі. Скажіть солдатам, що я даю їм час лише до заходу.

— Я вже сказав. Не можна залишати трупи в будинках. Буде лише гірше.

— Гірше? — Посміхнувся Річард. Дрефан не відповів.

— Пробач, — сказав Річард. — Бовкнув не думаючи. Ти не знайшов нічого, що могло б принести якусь користь?

Дрефан спустив на зап'ястя закочені рукави своєї білої сорочки.

— Річард, від чуми немає ліків. Принаймні я жодних не знаю.

Єдина надія — здоровий спосіб життя. І якщо говорити про нього, то в це поняття не входить сидіти в задушливій кімнаті і майже не спати. Я вже попереджав тебе щодо цього. Тобі треба пройтися, подихати повітрям.

Річард втомився від спроб перекласти книгу, а те, що він дізнався з перекладу, його просто вбило. Він клацнув застібками книги і відсунув стілець.

— І так, і так нічого доброго. Що ж, пішли на прогулянку, — Річард позіхнув і потягнувся. — А чим займалася ти, — спитав він Келен, — поки я сидів у задушливій кімнаті?

Келен крадькома кинула погляд на Дрефана.

— Я… я допомагала Дрефану і Надін.

— Допомагала їм? У чому?

Дрефан розгладив складки на грудях.

— Келен допомогла мені доглядати за слугами. Деякі з них… хворі.

Річард різко повернувся до нього:

— Чума вже в палаці?

— Боюся, це так. Шістнадцять хворих. У деяких звичайні нездужання, у решти… Річард втомлено зітхнув.