Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

— Ну, — сказав він, — я знав, що тобі хотілося б мене одягнути…

Відірвавши погляд від його тіла, вона подивилася йому в очі.

— Що? Я нічого подібного не говорила.

— Твої прекрасні зелені очі сказали це за тебе! — Розсміявся Річард.

— Кожного разу, коли ти дивилася на мій старий одяг, в твоєму погляді відбивалося все, що ти про нього думаєш.

— Де ти все це роздобув? — Відійшовши на крок назад, Келен вказала на його нове вбрання.

Він підкинув долонею її долоню, а потім підняв обличчя Келен за підборіддя,

щоб зазирнути їй в очі.

— Ти така гарна. І будеш ще красивіше у своїй синій шлюбній сукні. Мені хотілося виглядати гідним Матері-сповідниці на нашому весіллі. Я наказав терміново зшити мені це вбрання, щоб не відкладати церемонію.

— Він змусив кравчинь зшити йому цей наряд. Це сюрприз для тебе, підтвердила Кара. — Я не видала їй вашої таємниці. Магістр Рал. Вона дуже старалася з мене її витягнути, але я їй нічого не сказала.

Річард засміявся:

— Спасибі, Кара. Готовий посперечатися, це далося тобі нелегко.

Келен теж розсміялася:

— Як це чудово! І все це шила пані Веллінгтон?

— Ну, взагалі-то, не все. Я пояснив їй, що мені потрібно, і вона з іншими кравчинями взялася за роботу. По-моєму, у них вийшло непогано.

— Я висловлю їй своє захоплення. — Келен помацала тканину плаща. — Вона добре постаралася. Ніколи не бачила такої краси. Просто не віриться, що пані Веллінгтон могла це зшити.

— Ну, строго кажучи, не все її робота, — зізнався Річард. — Плащ і ще дещо я приніс із замку Чарівника.

— Із замку! Що ти там робив?

— Минулого разу я потрапив у кімнати, де раніше жили чарівники. І я повернувся туди, щоб трохи краще оглянути речі, які їм належали.

— Коли ти встиг?

— Кілька днів тому. Ти тоді вела переговори з нашими союзниками.

— Чарівники у давнину носили ось це? — Келен, вигнувши брову, оцінююче оглянула плащ. — А я вважала, що чарівники завжди носять прості балахони.

— Більшість — так. Але деякі носили таке вбрання.

— І які ж?

— Бойові чарівники.

— Бойові чарівники, — в потрясінні прошепотіла Келен. Хоча Річард, по суті, не вмів користуватися своїм даром, тим не менше він був першим бойовим чарівником, що народився за останні три тисячі років.

Келен вже зібралася обрушити на Річарда град запитань, але згадала, що є більш важливі речі, які потребують обговорення. Її настрій відразу впало.

— Річард, — почала вона, ховаючи погляд, — тут дехто хоче тебе бачити…

За її спиною рипнули двері в спальню.

— Річард? — Стоячи на порозі, Надін м'яла в руках носову хустку. — Я почула голос Річарда.

— Надін?

Очі Надіни зробилися величезними, як сандерійські золоті крони.

— Річард!

— Надін, — ввічливо посміхнувся Річард. У всякому разі, посміхнулися його губи.

В очах його, втім, не було і натяку на посмішку. Його байдужий погляд вразив Келен. Їй доводилося бачити Річарда в гніві, в смертельній люті, викликаній магією Меча Істини, коли магія небезпечно танцювала в його очах, вона бачила

його і в смертельному спокої, коли він робив клинок Меча Істини білим. У магічній люті і в магічному спокої Річард виглядав страхітливо.

Але ніколи його погляд не приводив Келен в такий жах, як зараз.

В його очах не було ні смертельної люті, ні смертельного спокою тільки найглибша байдужість, яка була набагато страшніше.

Жахливіше цього для Келен був би тільки цей погляд, спрямований на неї.

Якби Річард так на неї подивився, у неї миттєво розбилося б серце.

Але Надін, судячи з усього, знала Річарда набагато гірше, ніж Келен. Вона не бачила нічого, крім посмішки у нього на губах.

— Ой, Річард!

Надін кинулася до нього і повисла у нього на шиї. Здавалося, вона не проти обхопити його і ногами. Кара зробила крок вперед, і Келен ледве встигла її зупинити.

Келен знадобилася вся її воля, щоб не зрушити з місця і промовчати.

Вона розуміла — що б не пов'язувало її з Річардом, в те, що відбувається в цю хвилину між ним і Надіною, вона не має права втручатися. Це — минуле Річарда, і вона розуміла: багато чого з його минулого — в усякому разі, те, що стосується його особистого життя, — завжди залишалося для неї невідомим. Правда, до сьогоднішнього дня це минуле Річарда не мало для Келен ніякого значення.

Побоюючись сказати щось не те, Келен просто мовчала. Її доля — в руках Річарда і цієї гарної жінки, чиї руки зараз обвивають його шию, — але, що ще гірше, її доля, здається, знову в руках Шоти.

Надін взялася обсипати поцілунками Річарда, незважаючи на всі його старання відвернутися. Нарешті, обхопивши Надін за талію, він відсторонив її.

— Що ти тут робиш, Надін?

— Шукаю тебе, дурник, — щасливим голосом видихнула вона. — Вдома всі спантеличені — та що там, місця собі не знаходять, — з тих пір, як ти зник минулої осені. Мій батько по тобі нудьгує, я теж сумувала за тобою. Ніхто не знав, що з тобою трапилося. І Зедд кудись пропав. Кордони зникли, а потім виявилося, що всі зникли. І Зедд. І твій брат. Я знаю, як ти переживав, коли твого батька вбили, але ми не думали, що ти втечеш… — Її слова весь час перемежовувалися щасливими зітханнями.

— Це довга історія, і я впевнений, тобі вона буде нецікава.

Надін, здавалося, не чула; вона продовжувала тріщати:

— Спочатку мені довелося багато про що подбати. Піти до Лінди Гамільтон і домовитися з нею, щоб татові взимку приносили корінці. Він з себе виходив, коли ти зник, і нікому стало приносити йому ті особливі рослини, які умів знаходити тільки ти. Я старалася, як могла, але я не так добре знаю ліс, як ти. Тато сподівався, що Лінда впорається, поки я не приведу тебе додому. Потім я довго вирішувала, що взяти з собою і як знайти дорогу. Я прийшла сюди, щоб поговорити з якимось Магістром Ралом в надії, що він допоможе знайти тебе, але я і мріяти не могла, що знайду тебе ще до того, як з ним поговорю.