Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
— Дивного? — Запитав Дарбі. — Чого? — Річард відкинув рукою волосся з лоба.
— Не знаю. З вами не заговорювали незнайомі люди?
— Ще б пак, — кивнув Дарбі. — Там було повно незнайомих людей. І всі підходили привітати нас з перемогою.
— Ви нікого з них не запам'ятали? Нічого незвичайного ні в кому не помітили?
— Я бачив, як Кіп після гри розмовляв з чоловіком і жінкою, повідомив Йонік. — Вони нахилилися у нього і щось показували.
— Щось показували? А що саме?
— Пробачте, —
Річард намагався не налякати хлопчиків питаннями, але йому потрібні були відповіді.
— А як виглядали ці чоловік і жінка?
— Не знаю, — повторив Йонік. Його очі наповнилися сльозами при спогаді про брата, тоді ще живому. — Чоловік худий і молодий. Жінка теж молода, але старша його. Досить красива. У неї було каштанове волосся. Ось як у неї. — Йонік вказав на Надін. — Тільки не таке густе і довге.
Річард подивився на Келен. Судячи з виразу її обличчя, вони подумали про одне й те ж.
— Я їх пам'ятаю, — сказав Дарбі. — Мої сестри теж з ними розмовляли.
— Але ні ти, ні Йонік з ними не говорили?
— Ні, — відповів Дарбі, і Йонік похитав головою. — Ми стрибали і скакали від радості, що виграли матч у присутності Магістра Рала. Нас вітали солдати. З цими двома я не розмовляв.
Річард взяв Келен за руку.
— Нам з Келен потрібно задати одне питання Бет і Лілі, — пояснив він Дрефану.
— Ми скоро повернемося.
Вони піднялися нагору. Річард боявся того, що може почути від дівчаток.
— Питай ти, — шепнув Річард. — Мене вони бояться. З тобою вони будуть відвертішими.
— Ти думаєш, це вони?
Річарду не потрібно було питати, кого вона має на увазі.
— Не знаю. Але ти мені сказала, що Джеган нібито дивився гру. Очима Марліна. А з Марліном була сестра Амелія.
Річард заспокоїв жінок, сказавши, що їм потрібно задати дівчаткам лише одне невелике питання. Жінки зайнялися своїми справами, а Річард з Келен пройшли в спальню дівчаток. Річард не сумнівався, що жінок їх пиріжки з м'ясом тепер цікавлять не більше, ніж Ерлінга його стілець.
— Лілі, — Келен посміхнулася молодшої дівчинці, — пам'ятаєш, ти ходила дивитись, як твій брат грає в джа-ла? Лілі кивнула:
— Він виграв. Ми були дуже раді, що він виграв. На сказав, що Дарбі забив гол.
— Так, ми теж бачили, як він грав, і теж за нього раділи. Ти пам'ятаєш двох людей, з якими ти розмовляла? Чоловіка і жінку?
Вона спохмурніла.
— Це коли ма і на плескали? Чоловіка з жінкою?
— Так. Ти пам'ятаєш, що вони тобі казали?
— Бет тримала мене за руку. І вони запитали, кому ми ляскаємо, брату?
— Так, — вимовила з сусіднього ліжка Бет і закашлялась. Віддихавшись, вона продовжувала:
— Вони сказали, що Дарбі
— Гарну штучку? — Перепитав Річард.
— Блискуча штучка в коробочці, — пояснила Лілі.
— Вірно, — сказала Бет. — Вони дозволили нам з Лілі її подивитися. — І що це було?
Бет скривилася від головного болю.
— Це було… Це було… Я точно не знаю, що це було. Дуже чорна коробочка. Така чорна, що не видно боків. А блискуча штучка всередині була дуже красива.
Лілі кивнула.
— Моя лялечка теж бачила. І теж думала, що це дуже красиво.
— І ви не знаєте, що це було? Обидві дівчинки дружно похитали головою.
— Це була маленька коробочка, чорна як ніч. І дивитися на неї все одно як дивитися в темну діру, — сказав Річард.
Діти закивали.
— Схоже на Нічний Камінь, — шепнула йому на вухо Келен.
Річард добре знав цю чорноту. Таким був не тільки Нічний Камінь, але і зовнішня оболонка шкатулок Одена. Ця чорнота, здавалося, висмоктувала світло з приміщення.
І те, й інше було дуже небезпечне. Нічний Камінь мав здатність повертати душі з Підземного світу, а шкатулки Одена зберігали в собі магію, яка, будучи використана на зло, могла знищити світ живих. З їх допомогою можна було відкрити врата в Підземний світ.
— А всередині щось сяяло, — продовжував Річард. — На що це було схоже? На полум'я свічки або на лампу? На що?
— Різнокольорове, — сказала Лілі. — Красиве таке, різнобарвне.
— Як кольорові вогні, — додала Бет. — І сиділо на білому піску.
Сиділо на білому піску. Волосся заворушилися у Річарда на голові.
— А якого розміру була коробочка?
— Ось така, напевно, — Бет розвела руки приблизно на фут, — але не товста. Схожа на книжку. Ось що коробочка мені нагадувала — книжку!
— А на піску всередині нічого не було намальовано? Ну, як ви любите малювати паличкою на землі?
Бет кивнула і знову сильно раскашлялась.
— Так, чіткі лінії, розділені на частини. Ось так все було. Це була коробочка чи велика книжка, і коли вони відкрили її, щоб показати нам красиві вогники, там всередині був білий пісок з лініями. А потім ми побачили красиві вогники.
— Ти хочеш сказати, що там щось сиділо на піску? Ця штучка, яка робила красиві вогники, вона сиділа на піску?
Бет розгублено моргнула, намагаючись пригадати.
— Ні… Здається, вогники робив сам пісок. Вона лягла і повернулася на бік, знесилена хворобою. Чумою. Чорною смертю. З чорної коробочки.
Річард ласкаво погладив її по руці і поправив їй покривало.
— Спасибі, Бет. А тепер лежи, відпочивай і видужуй. Лілі Річард подякувати не ризикнув. Побоявся не впоратися з голосом.